Є люди, в яких завжди валіза зібрана і готова до подорожей. Люди, які запросто можуть змінювати домівку і дивитись лише вперед.
А є я. Людина, яка всі свої 20 років прожила на четвертому поверсі з фортепіано, десятком пледів і маминою бібліотекою. БАМ у минулому дуже неспокійний мікрорайон, але саме з ним в мене завжди будуть асоціюватись спокійні вечори за столиком в дворі і посиденьки на даху.
Не знаю, як би я жила, якби три роки тому поїхала вчитись в інше місто, якщо навіть переїзд на кілька км виливається для мене деякою розгубленістю. Люди кидають все і розпочинають життя спочатку, з чистого аркуша. Я ж тягну на нове місце тапочки, кружки, подушки і навіть диван.
І все-таки навіть в маленькому містечку дуже цікаво переїхати зі спального району в центр. Це відчуття, коли непотрібно виділяти на транспорт годину, досить кілька хвилин, поки пішки через парк на пари; коли усі магазини і паби настільки близько, що в них навіть лінь іти; коли нарешті можна спокійно їздити тролейбусом по студенському на роботу і коли набивають здибанку через 15 хв на площі і дійсно через 15 на площі!.
Як же хочеться тепла, аби гуляти по набережній просто так, без спеціальних 5 годинних зборів і планувань.
Інколи зранку я жалію, що не палю і не п*ю каву, бо як же це поетично було б вийти на балкон, запалити сигарету і випити гарячого гіркого напою. Тим часом мої ранки тепер розпочинаються на годину пізніше, ніж звично і з іншого чаю, бо такий, як заварює тато чомусь не виходить. І будить тепер мене будильник, а не мама.
Якби на моїй новій кухні встановити камеру і транслювати онлайн, то кожного дня у світі би помирав зі сміху один кухар. Так, якщо писати і співати я хоч більш менш вмію, то в кулінарії світла в кінці тунелю на разі не видно. Як не пригорить, то не посолю, як не переварю, то сире... І все ж, як будь-яка жінка, чиє місце на кухні - я мужньо намагаюсь готувати хоча б так, аби нікого не втруїти.
Звісно, головна причина мого раптового переїзду людина, яка робить мене найщасливішою навіть коли просто мовчить поруч. Жодні побутові труднощі не здаються катастрофами, коли біля тебе є кохана половинка, яка звичайно порже з твоїх "успіхів", але обов'язково допоможе позбутись наслідків цих невдач і максимально вирулити ситуацію. І насправді все набагато легше робити разом - навіть готувати чи прибирати.
Отакі вони - останні тижні мого життя, вчора видавничий дім "Чорнильна хвиля" попросив згоди на публікацію одного з моїх оповідань, яке було написано тут, у блозі. Це приємність.
Шкодую, що не можу потрапити вже 2 тижні підряд у Козу на батли, але сподіваюсь, скоро ця ситуація зміниться і я таки приєднаюсь до арт-тусовки міста.
Хоча там тепер зовсім все не так тільки тому, що не вистачає однієї людини, за якою я дуже-дуже сумую і в якої сьогодні День Народження. Востаннє ми бачились ще влітку і я не знаю скільки ще літ пройде, перш ніж ми зустрінемося знов. Ця людина змінила моє життя, світогляд, плани на творчість і взагалі дала мені дуже багато того, чого немає в інших. Юра Васильків, я згадую тебе чи не щодня. Нехай кожен твій крок буде сходинкою вверх. нехай тобі зустрічаються лише хороші люди і просто залишайся собою. Таких як ти ніколи не було і не буде. Бережи себе.
На цій дещо розчуленій для мене ноті я завершую сьогоднішній пост.
Не ображайтесь, що рідко пишу, ви ж не хочете, аби це був блог рецептів і лайфхаків "як швидко попрасувати штори".
З вами була Господинька Оля. блін.
А є я. Людина, яка всі свої 20 років прожила на четвертому поверсі з фортепіано, десятком пледів і маминою бібліотекою. БАМ у минулому дуже неспокійний мікрорайон, але саме з ним в мене завжди будуть асоціюватись спокійні вечори за столиком в дворі і посиденьки на даху.
Не знаю, як би я жила, якби три роки тому поїхала вчитись в інше місто, якщо навіть переїзд на кілька км виливається для мене деякою розгубленістю. Люди кидають все і розпочинають життя спочатку, з чистого аркуша. Я ж тягну на нове місце тапочки, кружки, подушки і навіть диван.
І все-таки навіть в маленькому містечку дуже цікаво переїхати зі спального району в центр. Це відчуття, коли непотрібно виділяти на транспорт годину, досить кілька хвилин, поки пішки через парк на пари; коли усі магазини і паби настільки близько, що в них навіть лінь іти; коли нарешті можна спокійно їздити тролейбусом по студенському на роботу і коли набивають здибанку через 15 хв на площі і дійсно через 15 на площі!.
Як же хочеться тепла, аби гуляти по набережній просто так, без спеціальних 5 годинних зборів і планувань.
Інколи зранку я жалію, що не палю і не п*ю каву, бо як же це поетично було б вийти на балкон, запалити сигарету і випити гарячого гіркого напою. Тим часом мої ранки тепер розпочинаються на годину пізніше, ніж звично і з іншого чаю, бо такий, як заварює тато чомусь не виходить. І будить тепер мене будильник, а не мама.
Якби на моїй новій кухні встановити камеру і транслювати онлайн, то кожного дня у світі би помирав зі сміху один кухар. Так, якщо писати і співати я хоч більш менш вмію, то в кулінарії світла в кінці тунелю на разі не видно. Як не пригорить, то не посолю, як не переварю, то сире... І все ж, як будь-яка жінка, чиє місце на кухні - я мужньо намагаюсь готувати хоча б так, аби нікого не втруїти.
Звісно, головна причина мого раптового переїзду людина, яка робить мене найщасливішою навіть коли просто мовчить поруч. Жодні побутові труднощі не здаються катастрофами, коли біля тебе є кохана половинка, яка звичайно порже з твоїх "успіхів", але обов'язково допоможе позбутись наслідків цих невдач і максимально вирулити ситуацію. І насправді все набагато легше робити разом - навіть готувати чи прибирати.
Отакі вони - останні тижні мого життя, вчора видавничий дім "Чорнильна хвиля" попросив згоди на публікацію одного з моїх оповідань, яке було написано тут, у блозі. Це приємність.
Шкодую, що не можу потрапити вже 2 тижні підряд у Козу на батли, але сподіваюсь, скоро ця ситуація зміниться і я таки приєднаюсь до арт-тусовки міста.
Хоча там тепер зовсім все не так тільки тому, що не вистачає однієї людини, за якою я дуже-дуже сумую і в якої сьогодні День Народження. Востаннє ми бачились ще влітку і я не знаю скільки ще літ пройде, перш ніж ми зустрінемося знов. Ця людина змінила моє життя, світогляд, плани на творчість і взагалі дала мені дуже багато того, чого немає в інших. Юра Васильків, я згадую тебе чи не щодня. Нехай кожен твій крок буде сходинкою вверх. нехай тобі зустрічаються лише хороші люди і просто залишайся собою. Таких як ти ніколи не було і не буде. Бережи себе.
На цій дещо розчуленій для мене ноті я завершую сьогоднішній пост.
Не ображайтесь, що рідко пишу, ви ж не хочете, аби це був блог рецептів і лайфхаків "як швидко попрасувати штори".
З вами була Господинька Оля. блін.
Комментарии
Отправить комментарий