К основному контенту

ескіз з потяга

Я думаю про неї місяць. Не щодня, звісно, мені ж не п'ятнадцять, але.
Можливо мій внутрішній портретист все ще мріє намалювати. 
Бліда шкіра, правильний овал, риси обличчя, яким ще слід сформуватись, веснянки...
Спочатку я навіть не дивився в її бік. В європейських скляних купе часто хтось стоїть просто в коридорі, бо не встиг придбати сидячі місця. Але вона сидить. На своїй валізі. Це і привабило мій погляд. Дикість.
Дикість її присутності тут.
В моєму купе шумно - молода компанія перекрикує музику в навушниках. Вікно прочинене навстіж, двері також, але ніхто нічого не має проти - спека і духота неймовірна - 25+(не менше). 
І тут це дитя. В светрі покрою 90-тих , може бабуся зв'язала, шарфик (тоненький, проте якого милого в спеку?), спідниця нижче коліна (мабуть вона росте в дуже релігійній сім'ї), темні колготи і туфлі. Я тут рідко бачу людей в не-спортивному-взутті. А ще коса. Довга руса коса. Знаєш, як в піснях.
Зажмурююсь.
На мить мені здається, що це просто відголоски вчорашнього алкоголю, або ж я задрімав?
Але не зникає. 
Наче видіння з середини ХХ ст. вона сидить на валізі занадто струнко. Як струна. Цікаво, а дихає взагалі?
Відволікаюсь вхідними повідомленнями. Ще кілька годин. 
Піднялась. Розплутала шарфик. Вдивляється у вікно, а повз проходять пасажири. 
Не можу вловити у ній нічого живого, окрім очей і напіврозкритий уст. Допитливість.
Виконавці в плеєрі змінюються як і мої гіпотези про її буденність. Можливо вона їде на навчання? З вигляду це точно її перша самостійна подорож. Що було в її дитинстві до цього моменту? Маленький хутір в глибині цієї хвойної країни? Можливо притулок? Або багато братів/сестер, бо в жестах є щось горде і сталеве.
Чому вона залишила дім?
І скільки їй? 12 чи 17? Так і не скажеш.
Сонце зайшло, це означає лише одне - скоро кінцева станція. І вона виходить...
Скільки людей так само спостерігають за мною і про що вони думають?
Наздоганяю її вкінці вагону і кладу в долоню свій квиток з одним лише словом на звороті.
"Щасти".
Тобі.
Дівчинко.





Комментарии

Популярные сообщения из этого блога

To Kill a Mockingbird \ Вбити пересмішника (рецензія)

— Я б хотів, щоб ти стріляв у бляшанки десь на задвірку, проте знаю, що битимеш пташок. Можеш бити сойок — скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, але запам'ятай: убити пересмішника — великий гріх. Я вперше почула, щоб Аттікус сказав:  це робити — гріх, і спитала міс Моді, чому гріх. — Твій батько має слушність, — відповіла вона. — Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в'ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу. Ось чому гріх убивати пересмішника. Так само гріх не прочитати цей роман Харпер Лі 1960-го року. Сюжет виникає навколо 10-річної дівчинки Джин-Луїзи Фінч, яка живе з татом, служанкою і братом в містечку Мейкомб штат Алабама. Саме від її імені розпочинається розповідь про побут американців в часи «Великої депресії».  Цей роман тричі потрапляв в топ по версії журналу Publishers Weekly - в 1960, 2015 і 2016 роках. 80% американських шкіл проходять його в пр...

Рецензія на "Мовчання ягнят"

"То як тобі твій синьоокий хлопчик, пані Смерть?" Про таких як вона кажуть "сіре мишеня", про таких як він - "захоплюючий погляд". Водночас вона чує на свій адрес "красуня", а він - " у Вас дивовижний інтелект". Це важко назвати історією кохання, це зовсім не про дружбу чи підтримку. Але це точно про людську природу. Про вишуканий розум і бажання пізнати недосяжне, про гордість і рішучість, про страх, пристрасть і смак.  "Мовчання ягнят" - роман, в якому я не сумнівалась ні хвилини, відколи побачила його на полицях книгарні. Єдине, чого я боялась - зміни. Всі знають, що фільми і книги, за сюжетом яких вони зняті часто полярно відрізняються і це неабияк травмує читача. Тут ситуація була діаметрально протилежною. Справа в тому, що фільм "Мовчання ягнят" - це мій улюблений фільм всіх часів, саме з нього почалась моя безмежна любов до психологічних трилерів на тему божевільних персонажів і т.д. Це єдиний фі...

Екскурс під ЇЇ сукню

Victoria’s Sicret , Calvin Klain, Triumph - навіть така провінційна дич, як я знає що це таке. Цінники на жіночу білизну часто минають межу адекватності і залишається лиш облизуватись, проходячи повз Milavitsa. Бабське існування приречене повсякчас бачити красиві речі і голодувати, щоб купити собі бікіні і запхати в них «горіх» або «персик», або « нічого (як в мене)» (в кого що) між той шмат матерії. Ми з дівчатами вирішили обсудити найбільш поширені міркування (знову ж таки стереотипи) на рахунок ліфонів (не пам‘ятаю де я вперше почула це слово 😂) і оприділитись чи далі ходити без трусів. 😂  Примітка: Оскільки імена учасниць співпадали, то відрізнити їх можна за розміром грудей. 😏 💋💋💋💋💋 1. Білизна - це статус.   Мужики мають машини, годинники, костюми, а ми що? Ми маємо груди. І оскільки перса досі змушують цю планету існувати - доводиться доводити свою блакитну кров і доцільність діадеми в буденному одязі наявністю мереживного бюстгальтера за 1000$. 👧 Та...