Я думаю про неї місяць. Не щодня, звісно, мені ж не п'ятнадцять, але.
Можливо мій внутрішній портретист все ще мріє намалювати.
Бліда шкіра, правильний овал, риси обличчя, яким ще слід сформуватись, веснянки...
Спочатку я навіть не дивився в її бік. В європейських скляних купе часто хтось стоїть просто в коридорі, бо не встиг придбати сидячі місця. Але вона сидить. На своїй валізі. Це і привабило мій погляд. Дикість.
Дикість її присутності тут.
В моєму купе шумно - молода компанія перекрикує музику в навушниках. Вікно прочинене навстіж, двері також, але ніхто нічого не має проти - спека і духота неймовірна - 25+(не менше).
І тут це дитя. В светрі покрою 90-тих , може бабуся зв'язала, шарфик (тоненький, проте якого милого в спеку?), спідниця нижче коліна (мабуть вона росте в дуже релігійній сім'ї), темні колготи і туфлі. Я тут рідко бачу людей в не-спортивному-взутті. А ще коса. Довга руса коса. Знаєш, як в піснях.
Зажмурююсь.
На мить мені здається, що це просто відголоски вчорашнього алкоголю, або ж я задрімав?
Але не зникає.
Наче видіння з середини ХХ ст. вона сидить на валізі занадто струнко. Як струна. Цікаво, а дихає взагалі?
Відволікаюсь вхідними повідомленнями. Ще кілька годин.
Піднялась. Розплутала шарфик. Вдивляється у вікно, а повз проходять пасажири.
Не можу вловити у ній нічого живого, окрім очей і напіврозкритий уст. Допитливість.
Виконавці в плеєрі змінюються як і мої гіпотези про її буденність. Можливо вона їде на навчання? З вигляду це точно її перша самостійна подорож. Що було в її дитинстві до цього моменту? Маленький хутір в глибині цієї хвойної країни? Можливо притулок? Або багато братів/сестер, бо в жестах є щось горде і сталеве.
Чому вона залишила дім?
І скільки їй? 12 чи 17? Так і не скажеш.
Сонце зайшло, це означає лише одне - скоро кінцева станція. І вона виходить...
Скільки людей так само спостерігають за мною і про що вони думають?
Наздоганяю її вкінці вагону і кладу в долоню свій квиток з одним лише словом на звороті.
"Щасти".
Тобі.
Дівчинко.
Можливо мій внутрішній портретист все ще мріє намалювати.
Бліда шкіра, правильний овал, риси обличчя, яким ще слід сформуватись, веснянки...
Спочатку я навіть не дивився в її бік. В європейських скляних купе часто хтось стоїть просто в коридорі, бо не встиг придбати сидячі місця. Але вона сидить. На своїй валізі. Це і привабило мій погляд. Дикість.
Дикість її присутності тут.
В моєму купе шумно - молода компанія перекрикує музику в навушниках. Вікно прочинене навстіж, двері також, але ніхто нічого не має проти - спека і духота неймовірна - 25+(не менше).
І тут це дитя. В светрі покрою 90-тих , може бабуся зв'язала, шарфик (тоненький, проте якого милого в спеку?), спідниця нижче коліна (мабуть вона росте в дуже релігійній сім'ї), темні колготи і туфлі. Я тут рідко бачу людей в не-спортивному-взутті. А ще коса. Довга руса коса. Знаєш, як в піснях.
Зажмурююсь.
На мить мені здається, що це просто відголоски вчорашнього алкоголю, або ж я задрімав?
Але не зникає.
Наче видіння з середини ХХ ст. вона сидить на валізі занадто струнко. Як струна. Цікаво, а дихає взагалі?
Відволікаюсь вхідними повідомленнями. Ще кілька годин.
Піднялась. Розплутала шарфик. Вдивляється у вікно, а повз проходять пасажири.
Не можу вловити у ній нічого живого, окрім очей і напіврозкритий уст. Допитливість.
Виконавці в плеєрі змінюються як і мої гіпотези про її буденність. Можливо вона їде на навчання? З вигляду це точно її перша самостійна подорож. Що було в її дитинстві до цього моменту? Маленький хутір в глибині цієї хвойної країни? Можливо притулок? Або багато братів/сестер, бо в жестах є щось горде і сталеве.
Чому вона залишила дім?
І скільки їй? 12 чи 17? Так і не скажеш.
Сонце зайшло, це означає лише одне - скоро кінцева станція. І вона виходить...
Скільки людей так само спостерігають за мною і про що вони думають?
Наздоганяю її вкінці вагону і кладу в долоню свій квиток з одним лише словом на звороті.
"Щасти".
Тобі.
Дівчинко.
Комментарии
Отправить комментарий