Хто зараз мій Недосяжний Ідеал?

- Ксюха, я на днях бачила Фернандо-Сільвестра-Кірюшу 

(ім‘я змінено на випадок палєва 😂), такий дядько став! З животом і бородою, а то ж мій Н.І.!!!

6 років тому ми так само лежали на дивані у тій же кімнаті і дивились на ту ж стелю, обговорюючи мої недільні монологи на тему «Недосяжний Ідеал - Н.І.»

(додаю посилання або ж просто можете вбити в пошуку по блогу) 
https://falola2012.blogspot.com/2013/06/blog-post_9.html

Я тоді була на першому курсі і переставала дихати, як тільки десь лунало його ім‘я. Навіть не ім‘я, а прізвище ( в думках я його досі називаю тільки так). Випускник, красунчик і всі інші епітети до його образу я закохано видруковувала кінцівками по клавіатурі, втикаючи в екран. Весь перший курс Недосяжний Ідеал викликав аритмію і годував мої комплекси обіймами в холі корпусу зі своєю обраницею, яка була струнка і низька, і, звісно, не володіла моєю грацією здохлої лані.
Пройшло шість років, за той час ми з ним випадко познайомились ближче і Недосяжність та Ідеальність зникла разом з моїми почуттями, залишивши по собі тільки статтю в цьому блозі.
Я знаю, що ми вже говорили про колишніх, але Н.І. то окрема історія, цитуючи саму себе: «в кожної дівчини в житті є певний об’єкт , який називають "Недосяжним Ідеалом". Навіть сама абревіатура "НІ" говорить про те, що НІяк, НІколи, НІ за будь-яких обставин ви не будете разом.» 
Оскільки і досі в моєму колі друзів термін «Н.І.» залишається актуальним як жарт, поговоримо сьогодні про тих, чиї фотки стояли на заставці твого телефону, чиє обличчя викликало прилив ендорфінів, адреналіну і безмежного тупняку, хто був в думках названий чоловіком і батьком п‘яти майбутніх спільних дітей. 
Ті, кому були присвячені дифірамби стали героями нашого стендапу в колі друзів-свідків чи все-таки існує історія з  іншим фіналом? Як виростає самооцінка і чия вина, що «рожеві окуляри б‘ються шклом всередину», роблячи Недосяжний Ідеал дуже навіть Приземленим Середнячком? На якому дні (від слова ДНО) можна побачити Фернандо, коли твоя внутрішня сімнадцятирічна дівчинка подорослішала?

Ксюша (репетитор, онлайн-викладач англійської мови):

Був колись в мене такий Н. І.. Ох як він мені подобався) як тільки бачила - зразу "майтки" намокали і пофік, що то був 8 клас. Одного разу я дала попити йому води в спекотний день і давилась слюнями, коли краплини води капали на його сексуальний голий торс і поблискували як мої нові заколки, які я купила для того ж Н.І.. Кароче, тоді навіть слово мені важко було сказати. Більше того, тоді я вважала, що реп - то найвище досягнення в історії людства. (Бо він ж був зірочкою репу і всі його тексти були наповнені неймовірним і глибоким сенсом) Я  ходила на всі його концерти, які проводились на площі чи в шкільних актових залах. Коли я дізналась, що в нього появилась баба, то перестала слухати реп і викинула до дупи ті заколки. "Кароче,всі хлопці на Ю-придурки"-так я собі подумала) З висоти своїх 20 і ще трошки років все одно думаю, що хлопці на Ю-придурки) мій Н.І. зараз вже зовсім не Н.І.. І торсу вже нема, і баби вже нема і майтки мої не мокріють. Я давно вирвалась вперед, а він так і залишився приємним спогадом з моєї юності 🙂

Іра (переможець багатьох турнірів,тренер бальних танців):

Отож, Н.І., Недосяжний Ідеал. Пишучи це, розумію, яке це щастя не мати їх, а то ці «воздиханія» ні до чого доброго не приводять, і це я знаю не просто з розповідей подруг.
Ця історія про НЬОГО. Я була, здається 7 чи то 8 клас, а він 11. Він випускник, класний, розумний, звичайно, ЗВИЧАЙНО, в нього є дівчина, а ще в нього весела компанія друзів,  яку проводжають закоханими поглядами всі твої подружки. А ще, щоб ви розуміли всю глобальність ситуації, я і ще декілька моїх подруг, завантажували на телефон відео з ними, фотографії з ними, і , найбільш смішне, роздруковували їхні фотографії і тримали вдома!!! Це ж треба бути настільки дурними, мама мені вже тоді казала, що ми займаємось дурницями, але де там.
Як прийнято в Тернополі, всі про всіх все знають, було легко дізнатись, де живе його дівчина. І завжди коли я бачила, що він приблизно йде в тому напрямку чи звідти, мені було ВСЕ ЯСССНОООО. Мені, в 12 років, все було ЯЯЯЯССННООО, що ви розуміли))
Як казала Оля, йшли роки, ВІН закінчив школу, ми не бачились. «С глаз долой- из сердца вон». Та й пройшла моя шалена любов, і в моїх подруг теж. Одного дня, зайшовши на його сторінку, я помітила, що зникли численні фото з його дівчиною. В тієї дівчини - також. Не могла в це повірити. Але на той час, мене вже це не дуже хвилювало, це була елементарна, мені присутня, цікавість.
Одного дня, здається в 11 класі, я під вечір йшла на тренування з танців, і бачу ВІН. ВІН йде мені на зустріч. І вперше ВІН привітався. Привітався тоді, коли я думала, що він взагалі не пам‘ятає, хто я. Здається міг голос тоді прозвучав як в передавленого Міккі-Мауса. Тоді я зразу подзвонила мамі і всім подружкам. Це ж був неабиякий шок.
І що ви думаєте, ще пройшов час, він почав писати. Попросив номер. Ну, КАНЄШНО, що я його написала. Новий рік ми святкували окремо, але майже всю ніч говорили по телефону, окрім того часу, коли вся наша компанія «п’янствувала», тоді це було важливіше)) Не думайте, що ми були алкоголіками, але це був останній Новий рік разом з класом. Далі ВІН покликав гуляти. Пам‘ятаю, як я сиділа в Олі вдома на дивані і «сповзала» по ньому, коли розказувала все те, щаслива, і не вірила тому, що відбувається. Далі ВІН запропонував зустрічатись, поцілувались, я прийшла додому і ….розплакалась. Подзвонила подружці, я так плакала, що перше її питання було, чи щось з мамою сталось, але , на щастя, ні. Мені просто не сподобалось, як він цілується. ДУРРРРРІІІІІССТЬЬЬЬЬ. Але ми таки почали зустрічатись. Познайомилась з його мамою, вона мене на той час вже знала, бо ВІН ще й колись танцював в тому самому клубі, що й я. Йшов час, він мене всюди з собою кликав, знайомив з друзями, як і має бути в стосунках. І вже  той час я зрозуміла, що це дещо не моє. І ці дзвінки кожні 20 хвилин мене нервують, та й бачитись я з ним не хочу кожен вечір, і краще піду з друзями, або ж посиджу вдома в суботній вечір. Пріоритети - велика річ, коли говорити про вік людини. Зустрічалися ми менше місяця, моїй мамі він ДУУУУЖЕЕЕЕ подобався. Не пам’ятаю точно, як ми розійшлися, здається, як це буває, я не брала трубку, а тоді написала вк. Дуже серйозний вчинок))))). І все.

Приблизно 2 роки назад, ми знову почали переписуватись, і таки зустрілись, все було добре, розумний хлопець, є про що з ним поговорити, багато є що згадати, АЛЕ – НЕ МОЄ)

Катя (мультиплікатор):

Недосяжних ідеалів у мене було аж двоє.
Коли я була в 7 класі, тоді як зараз помню, через вікно художки побачила як репетирували вальс до останнього дзвоника випуКники , і от ТОЙ самий, в якого я влюбилась. Кожного дня протягом двох тижнів я ним мліла, заглядаючи у вікно; шукала про нього все в вк... А потім через 5 років якось з ним зіштовхнулась в себе в університеті і дуже здивувалась його бомбарному вигляду: борода, перегар, жуть, і шо він робив тут в універі?, потім узнала шо зно він ше після 11 здав погано і навіть в нещасний мєсний універ так і не поступив, а його дівчина яка з ним тоді зустрічалась кинула його заради Барселони. Шо він, як він до сих пір лишається загадкою, але те що він нічого не добився крім сантиметрів в пузі - це точно.
Другий ідеал вот якраз так само був майже випуКником універу, я на першому курсі -  він на третьому, він заговорив до мене один раз і тут я шось ойкнула і так він і став ідеалом, хоча до цього я вважала його якимось піжоном. Моя падружка дала йому ім'я Дауні. Та й отак цілий рік він "этот недосяжний", саме смішне було те, що якщо і були моменти коли він заговорить до мене - то в мене віднімало дар мови. Пройшов рік і моі подруги почали з ним кентуватись і тут саме цікаве, - виявилось, що в нього було купа комплексів, від самих тупих і до комплекса Наполеона через не високий зріст, та й в той момент мої почуття так же потухли, як ніби об мене потушили таку ж сігару, як він сам. Одного разу навіть коли він приїхав до міста, то в мене була можливість роздивитись його ближче, от це була погана ідея, я потім дуже довго ходила з таким ліцом мол «но я же... як я могла бути такою сліпою, він же нікакой» до сих пір не знаю як він з таким комплексом може когось найти.

Галя (вчитель інформатики):

Мій перший Н. І. зустрівся мені в 5 класі (він був у восьмому). У віці 11 років ти не дуже заглядаєшся на хлопців, тому я його просто била. Та час йшов, і коли я вже була в 8, до мене прийшло асінєніє - ось він, мій ідеал. На той момент, він був в найкрутішій компанії хлопців, про які могла мріяти Ходячий Комплекс. 

Він був високий, качоний і крутий. Лише потім я зрозуміла, що качоний він виглядав лише на фоні дружків - один анорексік метр 20 з капелюхом із нагельованими патлами (якби він їх просто не помив - різниці би не було) та майже 2-х метрової емо-шпали. 

А я ж тоді, тупіца, виглядала таки нічого (!!!) Але думала, що товста як кит і стрьомна як червонодупа мавпа. 

Так от, я всякими способами намагалась привернути увагу, але ніяк. Я плакала страждала, та коли він почав зустрічатись із моєю подругою - це був синій екран смерті. Навіть враховуючи тодішню самооцінку, я в рази була краща!!!

Час йшов, я забила на нього болт. 

Та недавно я його зустріла. Ми розговорились, як виявилось -вони розійшлись. Чесно, подивилась на нього, і так аж стидно стало. Як я могла таке любити? При кінці розмови я почула такі слова "Краще б я тоді з тобою почав зустрічатись", я я сиджу така і думаю "Дякую вам боги всього Всесвіту, що мене таке щастя минуло".

Даша (студент соціології):

Ой, приготовьтесь, сейчас будет долгая сопливая история о моем мистере С.))) 

Та че я выделываюсь, Сережей его звали, заразу! Это был мой Н.И., на которого я убила, девочки, три года! Даже страшно подумать, что я упустила за все это время, пока выжидала его во всех соц.сетях и вымаливала у небес его звоночек! Короче, учились вместе в выпускном классе. Я сначала, как увидела его, подумала: «Господи, что за лоха ко мне подсадили?»))) . Потом присмотрелась, конечно, и через полгода безответно втрескалась. Шутил смешно, подстригся нормально, деловой такой, хорошенький, ну кто тут не поплывет? Ну я долго не думала, взяла его в оборот.)) Сначала заделалась его лучшей подругой, давала списать, всегда отвечала на звонки даже в 6 утра, а он просек всю мою стратегию и стал вести свою игру. Катался по клубам со своими телочками, а как только было скучно он без стеснения набирал мой номер, и навешивал мне, что телочки – это просто телочки, а «вот ты – ты у меня единственная подруга, которой я прям вот так могу доверять». Если когда-то это услышите, разбивайте весь хрусталь из серванта об его голову. Прошел год, наш выпускной. До моего отъезда в другую страну оставался месяц. Мои родители уехали на ночь, мистеру С. было скучно дома одному, и он приехал пообщаться. И вот как-то мы так дообщались, что уже в 6 утра мы… Фанфары!! Целуемся!! Даааа, я сделала это! Но наивной чукотской девочке тогда еще никто не объяснил, что поцеловать – не значит, встречаться. И началось время, когда я 2 года на расстоянии думала, что это любовь, что сына назовем Тимуром, что надо его с папой познакомить еще, а он продолжал гулять, пить, снимать баб, и так же общаться со мной. Подкармливал меня какими-то комплиментами, от обращения «зая» я могла простить все – и не звонки, и его фото в обнимку с телочками в клубах. А потом вдруг он стал периодически говорить мне о моих недостатках – и щеки у меня большие, и бока висят, а у меня S, на секундочку, и размер ноги у меня огромный при моем 39, и вообще похудеть бы тебе до 55 кг не помешало, дорогая. Я ж не дура, давай делать себя идеальной для идеального и "недосяжного". Спортзал, салатик на ужин, саморазвитие. Периодически я выносила ему мозг, так как я хотела определенных отношений, а он хотел с ребятами погулять. Естественно, я считала, что дело во мне, поэтому следующий мужчина застал меня дерзкой с виду девочкой, но с жуткими комплексами внутри. И кстати, пока до 54 кг не похудела полгода назад – не успокоилась, хотя мы уже не общались. 

 Прошло два года. Я уже повзрослевшая приехала домой на каникулы с желанием разобраться в этой истории. Пришла к нему в офис, села на диван и начала наблюдать. Смотрю, а он уже не такой Аполлон, как раньше, и говорить нам как-то уже не о чем, и относится он ко мне неуважительно, телочек своих ставит выше, чем меня. И шутки какие-то глупые. Нет в нем того идеального человека, каким я его видела. И у меня наконец-то - раз! И отрезало. Я даже почувствовала, как что-то щелкнуло внутри, как бы говоря: «Это конец». К кому я стремилась? К вот этому чужому человеку? Какая же я все-таки дурочка! Я для приличия закатила скандал и со словами: «Пошел ты нахер, Сережа, со своими шлюхами», ушла в метель. 

 Через пару месяцев он начал встречаться с девочкой вообще не модельных параметров, и размер ноги у нее был больше, и щеки у нее не меньше, чем в мой пубертатный период. Карма в действии!)) А песня Неангелов про Сережу, которого пора потерять, по-прежнему радует меня, когда я вижу его совсем неидеальные фото))

Віка (театральний критик, PR-менеджер, поетеса):

В кожної 12-річної дівчинки настає момент, коли вона вирішує що уже доросла, бо нарешті дорослА. Бонусом до високих підборів, бюстгальтера з пуш-апом,  завжди з’являється «той єдиний». Все відбувається по заїждженій схемі американських фільмів. Він обов’язково має бути старшокласником і однозначно до цього моменту навіть не знає про ваше існування. Саме так було в мене.

Зіткнення, яке поділило моє життя на «до» і «після» відбулось у під’їзді. Та на відміну від сповільненої зйомки в фільмах, він просто пішов далі, а я подумала: «Невже є такі жалюгідні унікуми, які досі носять такі яскраві сорочки, як працівники укрзалізниці?». І здавалось би хвилинка осуду мала минутись безслідно, але вона стала, як добре розжована жуйка – розтягнулась на довгих два роки, аж доки не тріснула (згодом зрозумієте чому саме це слово тут доречне).

У нашій школі була традиція, що на день вчителя учні мали можливість приміряти на себе роль педагогів. І саме так, аби уникнути уроків, до нас прийшов він – мій недосяжний ідеал (далі – Кука). Він жартував, багато сміявся і я зрозуміла, що до біса сорочку, до дідька укрзалізницю, тепер колії проклали саме в моє серце.

Ми, діти дев’яностих-двохтисячних, пережили технічний прорив. ІЧ-порт змінили на Bluetooth, дзвінки по дві секунди перейшли у формат скайпу, а смс-ки на переписки в «асьці». Саме там, в «асьці» народжувались і мої почуття. Вони тріщали, як попкорн в мікрохвильовій, він кожного нового повідомлення мого Куки. І кожне його «привіт» супроводжувались маршем Мендельсона у моїй голові. Досі не розумію чому він зі мною спілкувався, але в той момент у мене не виникало сумнівів, що це любов.

Я вирізала в Paint (на секундочку, навіть не в фотошопі) обличчя його обраниці і намінювала на своє. Усі аркуші в моєму щоденнику були обписані його іменем, а кожна переписка ставала новою главою мого надуманого роману. Пам’ятаю, як зумисне відволікала нашу бібліотекарку, аби викрасти його особову справу і там дізнатись його домашній номер. Як діставала нашого фізкультурника, аби той розказав про нього щось більше. Як на кожній перерві робила марафон по поверсі, де заходиться його клас, аби лишень привітатись. І як червоніла,коли розмова розтягувалась на довше. Трясця! Я навіть щонеділі в церкву ходила, бо знала, що там його зустріну. Я дратувалась на таких же «фанаток», які йому писали і щиро сподівалась, що рівень нашої близькості значно вищий.

Пригадую, як до мене приїхала подруга з Канади, яка, як виявилось, була хорошою знайомою мого Куки. І які мурахи по тілу були у мене в той момент, коли вона попросила піти разом із нею до нього в гості. Як зараз пам’ятаю, яка зашарівша і щаслива я сиділа в нього на дивані і переглядала його власноруч ліплених монстрів-покемонів із пластиліну. Як хотіла справити враження на його маму і кота. І як ненавиділа те спільне фото його і дівчини, яке стояло у нього на письмовому столі.

Я ніколи не забуду, як якось під час шкільної практики, ми обливались пляшками водою на стадіоні школи і наші старшокласники доєднались до «айс-бакет челендж» (якого поняття тоді ще в згадках не було).  Схопивши взуття у руки, я бігла від Куки і в той же час хотіла аби він мене наздогнав. Я бачила незадоволене обличчя його дівчини, яка притензійно казала: «Назар, тобі що 10 років? Не веди себе як дитина!». А я, спостерігаючи за цим, тихо зловтішалась і думала, що от-от ми будемо разом.

А ще я чекала, що зовсім скоро стану восьмикласницею і різниця у віці (адже я була переконана, що це єдина причина) не стане для нас проблемою. Для кожної дівчинки-восьмикласниці наставав дуже важливий момент, якого вона чекала більше, ніж першого вересня. Це був такий собі «квиток» на вечірки старшокласників. Усі ми чекали його як  діти Святого Миколая, а бабці пенсії. І кожна (будьмо чесними) думала, що саме там вирішаться усі її проблеми і бажання. А разом із розігрітою плойкою, аби зробити святкову зачіску, розігріється і серце обранця. Не винятком була і я. В передчутті важливої події, я хвилювалася так, що вирішила залити разом із подругами страх алкоголем. Та окомір, як завжди, підвів і на вечірку я так і не потрапила. Лишень залишилась п’яна сидіти біля входу в школу і активно «йобкати» вчителів-сек’юріті, які нас не пропустили.

Продовжувала я «йобкати» цілий рік, адже нічого не змінювалось, а я все ще досі сиділа на лаві запасних. Моя маніакальна любов росла, як бур’ян, і ніхто – ні я, ні він не міг її викорчувати. Згодом, він із принца перетворився на грубіяна, слова якого, як соус табаско, доводили мене до сліз. Моя самовпевненість падала все більше додолу, а ідеали ламались. Так, наче ти весь час був переконаний, що носиш крутий бренд, а це виявився ху**вий abidas.

Разом із літніми канікулами любов минула. Наступний навчальний рік наповнився новими обличчями і свої почуття я уже згадувала із усмішкою, яка, до речі. з кожним наступним роком ставала все іронічнішою. З часом, наше спілкування знову відродилось та, щоправда, уже перестало бути таким драматичним. Та доля любить жартувати.

Якось мене так розболівся зуб, що я не могла навіть заснути. Питання довелось вирішувати терміново, тому на ранок я уже сиділи в кабінеті стоматолога. Як виявилось, Кука там працював асистентом. Підліткові комплекси та почуття уже були позаду, тому, з впевненістю та ноткою шарму, я завела з ним діалог і, залишивши три крапки, пішла на прийом. З відчуттям «fuck yeah» я сіла у крісло і мій стоматолог сказав: «Назар, ходи сюди! Будеш мені допомагати». Ця ідея мені не сподобалась одразу, але з підводного човна, як то кажуть, діватись нікуди.

Впевненість разом із шармом пішли на пиво, лишивши мене наодинці з незручністю. «Опа-па!», - інтригуюче сказав мій стоматолог. - «Як ви так себе запустили?» Незнаю, яку відповідь він хотів почути від людини, у чиєму роті чотири руки. «Та у вас тут запалення! Ого, як гною набрало!», - в цей момент щоки мої стали ж такими червоними, як тоді на коридорі в сьомому класі. І ніби знову присутність поряд мого забутого ідеалу вганяє мене у ступор. Мені хотілось провалитись крізь землю і сміятись водночас.

Тож, хочу сказати, що з часом будь-яка любовна драма перетворюється на дурнувату американську комедію. І нема чого соромитись, що режисер дав вам таку комічну роль. Пишайтесь, що мали можливість зіграти!