На вулиці ставало все зимніше і я думала, що варто таки вже забрати свою забуту шапку і взятися за розум. Зібравши волю і дріб*язок в кулак вирішила все ж ризикнути життям і запхатися у вщент набиту маршрутку. Головним мінусом було те, що вона була соціальна, а це + 100500 до кількості бабульок. Крім того, я не врахувала, що то вже завтра Миколая, а значить практично усі пасажири були з якимись різноманітними клунками.
В голові крутилось сотні думок, в навушниках лунало щось обнадіююче, та все це перекривала єдина фраза, яка верещала в моїй голові: "Котилася торба з великого горба.."
Не дивно, що серед стількох пакунків внутрішній голос співав таку пісеньку.
У місці свого вечірнього призначення я не була уже майже 2 роки. І чомусь саме сьогодні прокинулась з думкою, що варто відвідати його.
В голові крутилось щось на кшалт оправдання своїх дій: "Хотіла привітати з наступаючими святами", "Знала, що мої колєги в той час займатимуться", "Хотіла поговорити про щось особливе"..
Насправді ж єдиною причиною мого візиту було те, що я катастрофічно скучила.
Коли ж нарешті вийняла свою душу з цього полону смерті і "полон смерті" рушив далі за своїм звичним маршрутом я побачила його. Це був напевно найкрасивіший захід сонця за останні місяці. Оскільки день сьогодні був вельми погожим, то і вечір заворожував. Небо було таке неймовірне! Знаєш, як ото буває, що дивишся на горизонт і там, над дахами будинків воно яскраво рожеве, а чим вище над тобою - тим яскравіше змінюється: спочатку помаранчево-червоне, потім жовто-зелене , бірюзове, блакитне і , врешті, яскраво синє. Ще й перша зіронька засіяла. Дорога була до щему у серці знайомою і вперше я подумала про те, що за стільки часу Герда може мене і не впізнати.
А вона для мене була свого часу терапією. Якби не вона, я би точно жила б з панічним страхом собак, але Герда... То є мудра і найрозумніша німецька вівчарка, яку я коли-небуть зустрічала. При першій нашій зустрічі одного серпневого ранку, вона як порядний охоронець була настроєна досить вороже, та вже через кілька хвилин у нас виникла взаємна симпатія.
Хоч я і продовжувала її злегка побоюватись, адже шрам на нозі завжди нагадує мені про те, які собаки можуть бути непередбачувані. Герда терпляче чекала, поки я заспокоюсь. І з часом стала зустрічати і проваджати мене, ніжно ластившись.
Я подзвонила у дзвінок. Почула як відчинились двері на подвір*ї. Дядько Роман був приємно здивований моїй появі. І що цікаво: Герда теж зраділа.
"Тук-тук-тук, я Миколай, привітаннячко приймай"-саме такими були мої слова на порозі дому, з якого колись почалось багато моїх думок. Я б назвала це домівкою поетичних муз. Тут усе нагадувало про літературу та мову, стіл був завалений книгами, підручниками, словниками і мільйоном стікерів із надписами. Ось і вона - моя духовна літературна наставниця. Галина Михайлівна готувала мене до тестів з української мови і увесь 11 клас ми провели разом. Саме тут я почала писати твори і шукати свій авторський почерк. Я і зараз його не зовсім знайшла, але саме тут знаходиться відправний пункт мого натхнення.
Міцні обійми, посмішки, так я собі і уявляла нашу приємну зустріч.
Ми не могли наговоритись, розпитували один одного про справи, рідних і навчання. Через це хлопці весь час відволікались і не могли завершити тести. Хоча , думаю, вони пробачать те, що я перервала їхнє заняття.
А потім пили чай. Той самий ромашковий чай.
Напевно це і є найбільш ностальгічний напій. Ти можеш спробувати ще тисячі смаків, але саме цей аромат буде асоціюватись з тією людиною.
Галина Михайлівна для мене не просто вчитель. Вона свого часу підтримала мене у дуже складний життєвий момент і допомогла здолати не лише філологічні труднощі, але й духовну кризу. Саме вона активно долучилась до виходу моєї першої збірки і навіть написала анотацію до неї. Там же і підписалась "Небайдужий читач, Галина Балабан". Я буду завжди вдячна їй за це. За небайдужість.
Час швидко збіг і вечір видався пречудовим, теплим і затишним. Вона пишалась моїми ж друзями, які так вправно продовжують вивчати мову. Це нагадує естафету. І я щаслива:)
Такі дні варті багато чого. І тому потрібно нагадувати дорогим людям, що ти їх любиш. Просто так.
P.S. шапку я так і не забрала:)
В голові крутилось сотні думок, в навушниках лунало щось обнадіююче, та все це перекривала єдина фраза, яка верещала в моїй голові: "Котилася торба з великого горба.."
Не дивно, що серед стількох пакунків внутрішній голос співав таку пісеньку.
У місці свого вечірнього призначення я не була уже майже 2 роки. І чомусь саме сьогодні прокинулась з думкою, що варто відвідати його.
В голові крутилось щось на кшалт оправдання своїх дій: "Хотіла привітати з наступаючими святами", "Знала, що мої колєги в той час займатимуться", "Хотіла поговорити про щось особливе"..
Насправді ж єдиною причиною мого візиту було те, що я катастрофічно скучила.
Коли ж нарешті вийняла свою душу з цього полону смерті і "полон смерті" рушив далі за своїм звичним маршрутом я побачила його. Це був напевно найкрасивіший захід сонця за останні місяці. Оскільки день сьогодні був вельми погожим, то і вечір заворожував. Небо було таке неймовірне! Знаєш, як ото буває, що дивишся на горизонт і там, над дахами будинків воно яскраво рожеве, а чим вище над тобою - тим яскравіше змінюється: спочатку помаранчево-червоне, потім жовто-зелене , бірюзове, блакитне і , врешті, яскраво синє. Ще й перша зіронька засіяла. Дорога була до щему у серці знайомою і вперше я подумала про те, що за стільки часу Герда може мене і не впізнати.
А вона для мене була свого часу терапією. Якби не вона, я би точно жила б з панічним страхом собак, але Герда... То є мудра і найрозумніша німецька вівчарка, яку я коли-небуть зустрічала. При першій нашій зустрічі одного серпневого ранку, вона як порядний охоронець була настроєна досить вороже, та вже через кілька хвилин у нас виникла взаємна симпатія.
Хоч я і продовжувала її злегка побоюватись, адже шрам на нозі завжди нагадує мені про те, які собаки можуть бути непередбачувані. Герда терпляче чекала, поки я заспокоюсь. І з часом стала зустрічати і проваджати мене, ніжно ластившись.
Я подзвонила у дзвінок. Почула як відчинились двері на подвір*ї. Дядько Роман був приємно здивований моїй появі. І що цікаво: Герда теж зраділа.
"Тук-тук-тук, я Миколай, привітаннячко приймай"-саме такими були мої слова на порозі дому, з якого колись почалось багато моїх думок. Я б назвала це домівкою поетичних муз. Тут усе нагадувало про літературу та мову, стіл був завалений книгами, підручниками, словниками і мільйоном стікерів із надписами. Ось і вона - моя духовна літературна наставниця. Галина Михайлівна готувала мене до тестів з української мови і увесь 11 клас ми провели разом. Саме тут я почала писати твори і шукати свій авторський почерк. Я і зараз його не зовсім знайшла, але саме тут знаходиться відправний пункт мого натхнення.
Міцні обійми, посмішки, так я собі і уявляла нашу приємну зустріч.
Ми не могли наговоритись, розпитували один одного про справи, рідних і навчання. Через це хлопці весь час відволікались і не могли завершити тести. Хоча , думаю, вони пробачать те, що я перервала їхнє заняття.
А потім пили чай. Той самий ромашковий чай.
Напевно це і є найбільш ностальгічний напій. Ти можеш спробувати ще тисячі смаків, але саме цей аромат буде асоціюватись з тією людиною.
Галина Михайлівна для мене не просто вчитель. Вона свого часу підтримала мене у дуже складний життєвий момент і допомогла здолати не лише філологічні труднощі, але й духовну кризу. Саме вона активно долучилась до виходу моєї першої збірки і навіть написала анотацію до неї. Там же і підписалась "Небайдужий читач, Галина Балабан". Я буду завжди вдячна їй за це. За небайдужість.
Час швидко збіг і вечір видався пречудовим, теплим і затишним. Вона пишалась моїми ж друзями, які так вправно продовжують вивчати мову. Це нагадує естафету. І я щаслива:)
Такі дні варті багато чого. І тому потрібно нагадувати дорогим людям, що ти їх любиш. Просто так.
P.S. шапку я так і не забрала:)
Комментарии
Отправить комментарий