Я присвячуватиму тобі всі пісні Земфіри.

26 червня липня серпня.
Цей тріумф смутку в голові розщеплює мої літні спогади на молекули.
Коли це почалось?
Коли я вперше вдягнула босоніжки? Скільки ранків зустрічала у ліжку? Скільки ночей спостерігала зоряне небо? Скільки разів перефарбувала нігті? Хіба ж я зустрілась з усіма, з ким планувала провести це літо? Хіба ж вистачило тих 7 днів на пляжі? Чому ця (і так ледве помітна) засмага змивається? Чому за вікном похмуро і що вдягти на перші лекції?

Літо розсипалось на мікрочастинки. І осені не вистачить, щоб заліпити фотокартками вікна, аби не бачити того сорому, тих оголених дерев. Не вистачить, щоб затримати вдома сонячні промені і висушити мокрі зонтики.Не вистачить, щоб залікувати усі ці нові рани. Не вистачить нічого, що якось би зменшило тугу.

І що пропонує мені осінь?
Недоспані ночі, каву, книги, фільми, серіали і музику. Набір депресивного підлітка.
Як же це карамельно, чорт забирай.

Ти йдеш від мене, а я закриваю перед твоїм обличчям двері, вихоплюю ключі і викидаю їх через вікно, псую твої квитки на потяг, тягну за волосся і залишаю синці на твоїй засмаглій шкірі, кричу, благаю і шепочу, впавши безсилою.
А ти всеодно йдеш, Літо! Ти завжди йдеш. Так раптово і так болісно.

Я присвячуватиму тобі всі пісні Земфіри. В неї сьогодні День Народження, до речі.
Так красиво - така геніальна музика, така тиха печаль і останні дні літа.


Я прощаю тобі твої прощання.