Це відчуття, коли дощить,
Ludovico Einaudi перебирає клавіші і мовчить голос в голові.
Такого вересня не побажаєш ворогу і не розділиш з другом.
Таким вереснем катувати або приносити в жертву. Це не осінні теплі полудні, це крижані вечори.
Це не каштан під ногами, це будильник на світанок. Це не зонтик, який переливається барвами, це чай в термочашці. Вересень болить під ребрами і насміхаючись каже: "Це лише початок".
А мені вже ніде сховатись.
Не пам*ятаю на якому етапі останніх тижнів залишилась моя справді щира посмішка...
Автоматично виконую поставлені цілі, з ранку до вечора беземоційний стан і список справ, які потрібно втілити протягом заданого проміжку часу.
Календар з кожним днем старішає. Вкривається зморшками жовтого листя. Скоро на скронях з*явиться сивина перших морозів. А ще зовсім недавно у ньому обводили маркером день відпустки. Він вже на схилі літ, його час неодмінно пройде. І байдуже, які пейзажі чи релігійні свята на ньому зображені. Час не терпить тих, хто спізнюється.
Десь за сотні кілометрів відбивається мій пульс. А тут - пустка. Безвість. Горизонт без тіней. Затягнуте плівкою небо і затьмарені спогадами думки.
В миттєвостях біль відпускає і я знов дихаю. Набираю потрібний мінімум і незворушно змірюю поглядом довколишнє. Яке воно порожнє без лише однієї пари очей.
Яке ж воно холодне без лише двох долонь. Яке ж воно безкрає без лише однієї присутності.
Не відпускайте своїх близьких ні на мить.
Розлука - це болючіше, ніж здається на перший погляд.
Комментарии
Отправить комментарий