Цукор

Підраховую дні. Скільки їх тут, буденних?

Моє помешкання прозоре, жодних прикрас і надлишків. Білосніжна стіна, така ж стеля. Ліжко, маленький столик без гострих кутів. Тут все без гострих кутів. І предметів. І котів. Напевно, лише за котами трішки сумно. Ніколи не проявляла до них особливої ніжності, скоріше ми спів існували, спільно їли і деколи спали. 

Отож тут немає котів, вони б і так тут не вижили. Жодного простору, жодних можливостей зіпсувати ідеальну стерильність. Навіть штори неможливо подерти, бо вони з пластику.

Я люблю це вікно. За ним гарний сад. Такий сад мені зустрічався лише двічі - одного разу в Чехії і от - зараз.

Цвітуть черешні і яблуні. Їхній аромат просочується крізь мої наглухо замкнені шибки. Раз на добу тут провітрюють і тоді сад розростається посеред моєї домівки. Весь інший час він живе по ту сторону барикад. І тішить погляд.

В моєму помешканні немає дзеркала і це створює деякі труднощі, тому вночі, коли увімкнуть люстри я розглядаю своє відображення у вікні. І чи це не люстерко?

Стараюсь не спати вдень. 

Процедури, люди в білих халатах, яким начебто можна довіряти і мама, яку пускають раз в день на пів години. Так наче щось зміниться на краще.

Вона приносить щось медсестрам, а мені змінну білизну, солодощі без обгорток, лимони, вмикає музику, посміхається і розповідає що нового трапилось вдома і що трапиться, коли я повернусь додому. Не кажу ні слова.
Намагаюсь не засмучувати її.

Хоч і знаю, що не повернусь.

Перед сном мене пронизує тоненька голка і одразу хочеться спати.

Уві сні життя повертається весь час до одного і того ж моменту. Чути звуки там-таму , бамбукової сопілки, голоси. Голос.

Я в помаранчевій плахті, вони у фіолетових, зелених і синіх. Голос в Білому. 

Ми співаємо, аби досягнути нірвани. Вдихаємо ароматизовані свічки, спостерігаємо за мереживом диму. Медитуємо. Слухаємо Голос.

Хтось засинає, хтось прокидається, так триває вже кілька днів. З їжі у нас лише кількаденний хліб і яблука. Чомусь дуже багато яблук. Напевно, це була осінь.

Голос - це не абстракція. І можливо тільки мені здається, що він вищий за нас, сягає чогось більшого, Обраний. 

Тіло Голосу складено богами задля кращого сприймання. Таких возвеличували в Античності і таких точно знищували за вроду у Середньовіччі. Очі - сині, як Північний океан. Вилиці і підборіддя виточені з найкращих зразків шкіри кольору слонової кістки. Все тіло пронизане витонченістю і грацією. Чоловічим началом. І духовною антигравітацією.

Вже кілька годин я не звожу з нього очей. Ні на мить.

Він зачитує щось з життя буддистів, на яких мені байдуже. Як і на буддизм, коли на те пішло.

Я тут заради Голосу. Баритону, що пронизує мої клітини.

Завершується медитація. Ми підіймаємось і прощаємось. Завтра кожен з нас повертається до реальності. 
Хтось купуватиме квитки на потяг, хтось дріматиме до обіду і смачно потягнеться, хтось не здолає потяг і впаде у нестримні обійми, хтось відчує тягу до старих звичок і вкотре підпалить цигарку, хтось цілий день протягне на сушеному хлібі і яблуках. 
Наскільки різні долі накреслені - хтось із завтрашнього дня почне заліковувати рани незнайомих людей, хтось продовжить зализувати власні. Хтось запізниться на зустріч через пролиту каву, а інший цілісінький день буде її готувати для клієнтів. Хтось купить кілограм помаранчі або інжиру, а комусь нема за що навіть взяти чай з автомату.
Всі ми вставимо потрібну частинку себе у натовп. Позбудемось яскравих убрань і загубимось у сірій масі.

А зараз час засинати. Як це дивно сон уві сні. 

Я стелю свій спальний кокон, сідаю зверху, знімаю усі сімнадцять дешевих, псевдо мідних браслетів і помічаю чийсь погляд. Оскільки всі вже давно сплять, це може бути лише Він.

Протягує долоню і допомагає піднятись. 

Забуваю про всі рефлекси щодо дихання і мовлення. І якщо дихання вдалось відновити, то з мовленням виникли проблеми. Потім. У цій реальності.

А поки ми стоїмо на кухні, спостерігаємо як підіймається кава в джезві, він шепоче щось про божественну пристрасть, яка сходить на нього від всевишніх, і що причина цього - мої зап'ястя, а я не можу навіть посміхнутись у відповідь. Адже ось воно - кохання всього мого життя шепоче про жадане, про шалене. Вимикаю газ під туркою. Намагаюсь тремтячими руками розлити каву у чашки. Він торкається мене. Проводить долонею вздовж хребта, пригортає до себе і цілує. Він неочікуваності впускаю цукорницю. Розсипаний цукор , кажуть, до любові. А в моєму випадку - від.

Він продовжує мене цілувати і каже, що так буває лише раз в житті.

Я ж і далі мовчу. Занадто довго чекала. Занадто сильно бажала. А може просто злякалась.

Так і живемо цілу ніч. Він - не змовкаючи і не зупиняючись, я - не стримуючи його і мовчки. Дивне відчуття - наче і здійснюється омріяне, а десь в потилиці ниє низка запитань.

Чому так? Чому саме сьогодні? 

Намагаюсь згадати про що сьогодні Він читав. Здається про тих буддистів, що досягають нірвани і переносяться в інший вимір. Про переселення душ. Про закінчення справ житейських.

Сходить сонце. Розпалені, ми п'ємо давно холодну каву, нецукровану. А потім раптово Він відкриває вікна, озирнувшись каже щось про "зустріч в інших світах" і виходить. Вилітає, розгорнувши крила білої плахти.

Я залишаюсь на кухні в розпачі і з його поцілунками на плечі.

І мовчу.

Досі.

Знову білосніжний простір. І думки, наче аркуш паперу.

Час відкрити вікна і впустити повітря. Або випустити. Себе.