Ця історія розпочалась в останній тиждень вересня. Листочки опадали, маршутки запізнювались, люди шморгали носом і черевиками, все навколо занурювалось в тупняк.
Перший поверх корпусу факультету мистецтв споконвіку місце здибанки всіх, хто або НЕ хоче йти на пари, або хоче НЕ йти на пари. Я і Сєрий постійні учасники списку прогульщиків, тому не дивно, що і в той день зустрілись. "тако, Оля, вибирай пісню, я найшов пацанів, граєм на День Музики". В думках я почала рахувати дні до 1 жовтня, зрозуміла, що їх мало і подумала "однозначно, да". (До речі, ви напевно зустрічали людей, які говорять чистою українською, але замість "але" кажуть "но", так от я та людина, яка може говорити нормально, але обов'язково замість "так" вліпить "да". Тому вибачте філологи, я знаю їх багато сюди заходить, що змушує мене червоніти. )
Повертаємось до музики. Коли мені сказати "Вибирай пісню" в мене в мозку одразу "тщ-тдщ-тдщ" і ні, там не з'являється одразу тисячі ідей і пісень - там моментально "Пустошь Смауга". Нічого. Ні натяку на музику.
Отож Сєрий дав мені до вечора час подумати. Будучи в стоматолога я відправила йому невеличкий список пісень (завдяки тому, що в тролейбусах є вайфай я хоч передивилась свій список аудіо). В списку були різного типу нудоти про кохання-зітхання, які я люблю переслуховувати. І ще там була одна пісня, яку я додала чисто по-приколу. Вгадайте, яку він вибрав?
Так, будучи в здорову розумі і чистій совісті я почала вчити Звьоздочку братів Гадюкіних. Прийдеться прикріпити її до запису, бо ж багато і уявлення не мають про що я тут.
Всі вихідні я ламала язика на рок-н-рольних жаргонізмах Кузі, текст ніяк не запам'ятовувався, перша репетиція була абсолютно провальною і настрій значно підупав.
Все змінилось під час нічної репетиції. Музиканти настільки слабі на голову, що в 23:00 здибатись з торбою енергетиків в пустому Галицькому ринку це дуже навіть норм. Дивовижно, але в якийсь момент моя Звьоздочка почала випромінювати світло.
Ми з Наталкою вирішили заспівати дуетом. Сєрий сказав, що йому дуже подобається "Де я" гурту Брюссель. Ну окей, погодились ми і на наступну репетицію вже розібрали її.
Хто ж знав?! Хто ж, блін, знав, що вона виявиться такою складною. То вам не Пиришки-Пупиришки і не Смерека... Спочатку всі в'їжджали в розмір (5/8 - музиканти зрозуміють), потім в мелодію, зрештою зробили всі інші пісні і знову повертались до цієї. Цікаво те, що не дивлячись на те, що час від часу тупість проривалась назовні, пісня вийшла!
Я не можу передати вам, наскільки незабутніми були ці ночі, наскільки крута атмосфера, коли 10 людей в звукоізольованій кімнатці просто кайфують від музики.
Це були хвилинки Металіки, йогурт, і невнятні моменти, коли я не могла вимовити слова, і пісня, до якої всі знають супровід і ніхто не знає слів, і печиво, і селфіки і ще багато іншого.
І ось. Настав День Музики. Я просто в захваті від цього дня хоча б тому, що лише в цей день університет не викликає в мене ненависті. Як не любити це свято, коли ти лише підходиш до корпусу, а хлопці вже грають святкового марша, заходиш і через секунду на тебе причіплена нотка, всі викладачі фотографуються з квітами, актори обіймають і вітають, випускники заходять посвяткувати разом, а це лише 11 ранку.
Але звичайно, не вранці зазвичай кояться дива, і щойно сонечко покотилось в бік горизонту, біля "Світлиці" почали збиратись люди.
В якийсь момент всіх охопила паніка, неможливо було налагодити апаратуру, все було то занадто голосно, то навпаки нічого не було чути. В якийсь момент Саша псіханув і сказав, що або відміняєм все, або граєм під клавіші. Такий варіант нікого не влаштовував, тому ми вдарились в крайнощі і таки змусили все більш менш звучати.
Концерт розпочався досить раптово для нас, тих, хто бився головою об стіну від страху за кулісами, весь час було напруження, що все зіпсується в будь-який момент. Поки дівчата співали під мінусовки все ще здавалось під контролем, хоч і були різні казуси. А потім вийшли наші музиканти і у всіх затамувало подих... Не дивлячись ні на що, в залі все було дуже добре чути і , зібравшись, ми пішли підкорювати вже давно знайому сцену.
Не знаю, як, кому і шо - але мені сподобалось! І хоч я зовсім не чула себе, а тим більше хлопців, настрій та енергетика були колосальні. Вибухова доза адреналіну не дала мені забути слова чи затупити, все вийшло майже так, як ми планували. В якийсь момент я зовсім розслабилась і величезний комплекс сцени, який завжди невчасно нагадував про себе, попрощався і десь безслідно зник. Глядачі, здається, перейнялись і навіть танцювали, що для нашої аудиторії незвичайно)).
Але, насправді, не це головне. Не концерт, і не дискотека після концерту, не купа фоток і не кава в новому кафе біля корпусу... Головне, це люди. Які виступали, які сиділи в залі, які стояли в залі, які посміхались, які обіймали і раділи, або тримали за руку за кулісами, які прийшли просто так, а не тому, що це обов'язок.
Особлива подяка:
Шаленому Сергію Сілакову, якого не треба навіть годувати, головне, щоб поруч були клавіші. Вкотре мені з ним дуже круто працювати.
Басісту гурту MR.FREEMAN Сашку Жизномірському, з яким взагалі круто познайомитись, бо це справжній фанат, якому не знайома втома, він готовий грати цілодобово, а ще цікаво просто поговорити про музику.
Барабанщику від Бога Андрійку в шапочці, просто не можна так грати в такому юному віці!! Це просто з усіх моїх нових знайомих Прорив Року.
Міші Яцишину і Назару Сапяку за те, що не спали, грали і терпіли наші безкінечні відволікання і повтори раз за разом.
і, звичайно, моїй Наталочці Валько. Її я просто люблю дуже-дуже.
Я рідко тепер публікую статті не через те, що в мене "унылая жизнь", навпаки - вона занадто насичена. І добре, що здебільшого вона сповнена крутими людьми, які вміють із задоволенням ставитись до всього, що роблять.
Перший поверх корпусу факультету мистецтв споконвіку місце здибанки всіх, хто або НЕ хоче йти на пари, або хоче НЕ йти на пари. Я і Сєрий постійні учасники списку прогульщиків, тому не дивно, що і в той день зустрілись. "тако, Оля, вибирай пісню, я найшов пацанів, граєм на День Музики". В думках я почала рахувати дні до 1 жовтня, зрозуміла, що їх мало і подумала "однозначно, да". (До речі, ви напевно зустрічали людей, які говорять чистою українською, але замість "але" кажуть "но", так от я та людина, яка може говорити нормально, але обов'язково замість "так" вліпить "да". Тому вибачте філологи, я знаю їх багато сюди заходить, що змушує мене червоніти. )
Повертаємось до музики. Коли мені сказати "Вибирай пісню" в мене в мозку одразу "тщ-тдщ-тдщ" і ні, там не з'являється одразу тисячі ідей і пісень - там моментально "Пустошь Смауга". Нічого. Ні натяку на музику.
Отож Сєрий дав мені до вечора час подумати. Будучи в стоматолога я відправила йому невеличкий список пісень (завдяки тому, що в тролейбусах є вайфай я хоч передивилась свій список аудіо). В списку були різного типу нудоти про кохання-зітхання, які я люблю переслуховувати. І ще там була одна пісня, яку я додала чисто по-приколу. Вгадайте, яку він вибрав?
Так, будучи в здорову розумі і чистій совісті я почала вчити Звьоздочку братів Гадюкіних. Прийдеться прикріпити її до запису, бо ж багато і уявлення не мають про що я тут.
Всі вихідні я ламала язика на рок-н-рольних жаргонізмах Кузі, текст ніяк не запам'ятовувався, перша репетиція була абсолютно провальною і настрій значно підупав.
Все змінилось під час нічної репетиції. Музиканти настільки слабі на голову, що в 23:00 здибатись з торбою енергетиків в пустому Галицькому ринку це дуже навіть норм. Дивовижно, але в якийсь момент моя Звьоздочка почала випромінювати світло.
Ми з Наталкою вирішили заспівати дуетом. Сєрий сказав, що йому дуже подобається "Де я" гурту Брюссель. Ну окей, погодились ми і на наступну репетицію вже розібрали її.
Хто ж знав?! Хто ж, блін, знав, що вона виявиться такою складною. То вам не Пиришки-Пупиришки і не Смерека... Спочатку всі в'їжджали в розмір (5/8 - музиканти зрозуміють), потім в мелодію, зрештою зробили всі інші пісні і знову повертались до цієї. Цікаво те, що не дивлячись на те, що час від часу тупість проривалась назовні, пісня вийшла!
Я не можу передати вам, наскільки незабутніми були ці ночі, наскільки крута атмосфера, коли 10 людей в звукоізольованій кімнатці просто кайфують від музики.
Це були хвилинки Металіки, йогурт, і невнятні моменти, коли я не могла вимовити слова, і пісня, до якої всі знають супровід і ніхто не знає слів, і печиво, і селфіки і ще багато іншого.
І ось. Настав День Музики. Я просто в захваті від цього дня хоча б тому, що лише в цей день університет не викликає в мене ненависті. Як не любити це свято, коли ти лише підходиш до корпусу, а хлопці вже грають святкового марша, заходиш і через секунду на тебе причіплена нотка, всі викладачі фотографуються з квітами, актори обіймають і вітають, випускники заходять посвяткувати разом, а це лише 11 ранку.
Але звичайно, не вранці зазвичай кояться дива, і щойно сонечко покотилось в бік горизонту, біля "Світлиці" почали збиратись люди.
В якийсь момент всіх охопила паніка, неможливо було налагодити апаратуру, все було то занадто голосно, то навпаки нічого не було чути. В якийсь момент Саша псіханув і сказав, що або відміняєм все, або граєм під клавіші. Такий варіант нікого не влаштовував, тому ми вдарились в крайнощі і таки змусили все більш менш звучати.
Концерт розпочався досить раптово для нас, тих, хто бився головою об стіну від страху за кулісами, весь час було напруження, що все зіпсується в будь-який момент. Поки дівчата співали під мінусовки все ще здавалось під контролем, хоч і були різні казуси. А потім вийшли наші музиканти і у всіх затамувало подих... Не дивлячись ні на що, в залі все було дуже добре чути і , зібравшись, ми пішли підкорювати вже давно знайому сцену.
Не знаю, як, кому і шо - але мені сподобалось! І хоч я зовсім не чула себе, а тим більше хлопців, настрій та енергетика були колосальні. Вибухова доза адреналіну не дала мені забути слова чи затупити, все вийшло майже так, як ми планували. В якийсь момент я зовсім розслабилась і величезний комплекс сцени, який завжди невчасно нагадував про себе, попрощався і десь безслідно зник. Глядачі, здається, перейнялись і навіть танцювали, що для нашої аудиторії незвичайно)).
Але, насправді, не це головне. Не концерт, і не дискотека після концерту, не купа фоток і не кава в новому кафе біля корпусу... Головне, це люди. Які виступали, які сиділи в залі, які стояли в залі, які посміхались, які обіймали і раділи, або тримали за руку за кулісами, які прийшли просто так, а не тому, що це обов'язок.
Особлива подяка:
Шаленому Сергію Сілакову, якого не треба навіть годувати, головне, щоб поруч були клавіші. Вкотре мені з ним дуже круто працювати.
Басісту гурту MR.FREEMAN Сашку Жизномірському, з яким взагалі круто познайомитись, бо це справжній фанат, якому не знайома втома, він готовий грати цілодобово, а ще цікаво просто поговорити про музику.
Барабанщику від Бога Андрійку в шапочці, просто не можна так грати в такому юному віці!! Це просто з усіх моїх нових знайомих Прорив Року.
Міші Яцишину і Назару Сапяку за те, що не спали, грали і терпіли наші безкінечні відволікання і повтори раз за разом.
і, звичайно, моїй Наталочці Валько. Її я просто люблю дуже-дуже.
Я рідко тепер публікую статті не через те, що в мене "унылая жизнь", навпаки - вона занадто насичена. І добре, що здебільшого вона сповнена крутими людьми, які вміють із задоволенням ставитись до всього, що роблять.
Комментарии
Отправить комментарий