Жадан, Собаки, Фото, Поезія і все найкраще.

Кожному з нас треба десь набиратись сил, черпати натхнення і підійматись духом.
Минулого року такий вечір був під іншим ракурсом і з іншим настроєм. Але я точно буду згадувати цей концерт зимовими вечорами, бо Жадан і Собаки - це межа божевільного панку і глибоко-пронизливих текстів.
Неможливо розповідати про захід, який потрібно відчути і побачити вживу.
Просто скажу, що такі дні роблять життя значно яскравішим, а зустрічі з такими людьми окриляють.
Залишу вам тут поезію Жадана і мої фотки з ним :)
В останній вечір осені.

наведені нижче рядки я обвела олівцем в збірці "Господь симпатизує аутсайдерам", то уривки і цілісні твори,  якщо захочете познайомитись ближче - можу дати почитати:)

***

Навіть коли будеш висіти між рей,
навіть коли тебе волочитиме океанським дном,
завжди пам'ятай, що за кожними із дверей
хтось на тебе чекає з надією та вином!»

***

Ось знову я пишу про неї,

розповідаю про балкони

та її домашні розмови.

Ось я згадую, що вона

ховала від мене,

що зберігала між сторінок

антологій усіх тих проклятих поетів,

котрі старанно псували

нам життя.

«Минулого літа, — говорила вона, —

сталося щось із моїм серцем.

Воно почало дрейфувати, мов корабель,

команда якого померла

від лихоманки.

Рухалось углибині мого дихання,

підхоплене течією,

атаковане акулами.

Я йому говорила:

серце, серце, жодні вітрила й канати

не допоможуть тобі.

Сузір’я висять надто високо,

аби можна було знайти дорогу.

Серце, серце,

забагато чоловіків

наймалось у твої команди,

забагато їх сходило в британських портах,

гублячи душі

зеленими слізьми алкоголю».

Так і я —

згадую її литки, за які готовий

був битись до крові,

і повторюю за нею:

серце, серце,

хворе на лихоманку,

одужуй скоріше,

йди на поправку,

ще стільки пекучої любові чекає на нас,

ще стільки прекрасних трагедій

приховано від нас у відкритому морі.

Серце, серце,

мені так радісно слухати,

як ти б'єшся,

схоже на лисицю — пійману,

але не приручену.

***

Вона любить ходити босоніж і спати на животі,

щоби краще чути, як нафта рухається під землею,

як народжуються дерева в темряві й пустоті

і вода, підіймаючись, перетікає просто під нею.

Вона знає в цьому місті адреси всіх прохідних дворів

і маршрути квартирних злодіїв між підвалами та дахами,

вона вміє ловити повітряних зміїв і дирижаблі без якорів

з вуличними вартовими й повітряними пастухами.

І кожен підліток хотів би впіймати її за плече,

знаючи, що вона все одно втече,

ловлячи лише рештки її тепла,

не вірячи, що вона справді тут щойно була.

І кожен убивця проводжає її крізь пітьму,

з надією, що вона буде снитись йому,

з певністю, що вона забуде його ім'я,

не розуміючи,

ким їй насправді

доводжусь я.

Тому що вона любить гріти долоні в сховах чужих кишень,

і знає кожного контролера в нічних трамваях,

і вітається з ними щоразу для того лишень,

аби порушити їхню самотність, що до ранку триває.

Адже кожен загублений контролер,

прикутий до власних страхів, мов до галер,

роздає безнадійно квитки, дивиться у вікно —

де вона, ця пасажирка, якій все одно,

на якій зупинці сходити у пітьму,

за яку нещасну любов жаліти себе саму,

за якими втратами шкодувати, за якими ні,

якими саме словами розповідати все це мені.

Найбільші великомученики - ті, що

виймали тобі скалки з дитячої долоні.

Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі.

Я сам носив усю цю отруту в своїх кишенях.

Але навіть тепер в мене є ще стільки ніжності й злості,

що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених.

Що ти будеш згадувати про ці часи?

Адже пам'ять змиває всі голоси,

адже пам'ять не пам'ятає жодних імен, жодних назв,

але ти все одно собі згадуй, згадуй про кожного з нас.

Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,

навіть якщо тобі це не подобалось — згадуй про це,

навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,

навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,

навіть якщо не зможеш згадати наших імен

і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,

мова наших освідчень,

біографії наших святих,

кількість у наших будинках зброї, вина і книг.

Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,

згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,

згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,

згадуй хоча б між іншим, хоча б когось.

Згадуй, як ми ловили твої слова,

згадуй наші поразки й наші дива,

нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,

носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.

Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.

Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.

Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак —

скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.

Адже кожен нормальний поет

може спинити своїми словами

будь-яку кровотечу.

***

Завжди повертатись на ці пагорби й ріки,

де при брамах стоять митарі й охоронці.

Євангелісти в церквах тут мають такі темні лики,

ніби цілими днями збирають виноград на сонці.

Чоловіки тут носять на собі стільки золота,

що смерті незручно забирати їх із собою.

А жінок уночі торкає чорна гризота,

і вони малюють очі фарбою голубою.

Діти тут змалку вивчають такі небезпечні ремесла,

що, виростаючи, так і лишаються безробітними.

Кожна війна для них як манна небесна,

і загиблих героїв завжди прикрашають квітами.

Фури з Півдня ввозять до міста заразу.

Опівночі жебраки підраховують втрати.

І все, що мені випадає кожного разу, —

всіх пам'ятати й завжди сюди повертатись.

Говорити собі:

ось осінь — ще не помітна.

Ось вечірні дерева, мов полкові знамена.

Ось її темний будинок, ось її вікна.

Можливо, вона чекає.

Можливо, навіть на мене.

Оця красуня на фото вище автор всіх попередніх знимок. 

Моя чарівна та безмежно талановита Надійка Ротман. 

Всім щасливої зими:)