Ну ось, мої дорогі, минув перший тиждень весни.
Я помітила, що за лютий в мене лише один запис, що не дивно, зважаючи на сумні реалії сьогодення, але всі вже втомились. Тому сьогодні не про це.
Ви помічаєте березень?
Як на мене, він настільки довгоочікуваний, що аж(!) раптовий.
Дякуючи Вищим Силам, снігу, на разі, не спостерігається. Дощить, але я заспокоюю себе тим, що після болотних потопів погляд тішитиме зелена травичка і радісне сонечко.
І байдуже, що у мене в пальто немає капюшону і що чоботи постійно як в робітниці свиноферми. Весна вже відчувається.
Я все частіше змушую себе ходити на першу пару, дякуючи світанку, який пробуджується на кілька хвилин скоріше за мене. Світлі обрії за вікном вселяють надію на вдалий день.
А він, в свою чергу, таки вдалий.
У мене дивне ( досить навіть істерично-необгрунтоване , спонтанне) бажання вчитись. Цілісінький тиждень вечорами я псувала собі зір над безмежно-нескінченними конспектами. І цілісінькі ранки проводила за навчальною кафедрою.
(може це пов*язано з тим, що тепер замість чаю на перерві, ми з Юрієм надаємо перевагу каві?)
Але тим не менш, я хапаюсь за ці ниточки здорового глузду як за останню надію, бо розумію, що з перших теплих днів у мене з*явиться набагато більше цікавих справ.
(дах, я так скучила за тобою!)
До речі, я ж не розповіла ( точніше не залишила тут відгук собі в майбутньому) про чудові події, які розфарбували моє сіре життя минулого місяця.
Серед них, безумовно, Ксюшин День Ангела, який пройшов вельми душевно, оскільки спонтанно. Взагалі, початок року продемонстрував, що тепер починається
Нова Епоха Спонтанних Святкувань.
НЕСС.
Цьогорічний День Валентина видався кращим, за всю свою історичну присутність в моєму житті. Був останній ряд, була посередня мелодрама, була безкінечна пост-критика фільму, були милі валентинки і квіти.... коротше, ми з Миколою, не дивлячись на наше креативне ставлення до життя, провели це свято як середньостатистична пара. Так екзотично здаватись нормальними.
Особливо, якщо на наступний день плануєш поїздку у Львів.
Фейл-року: я проспала потяг. Замість того, щоб потрапити у культурну столицю опівдні, я опинилась там аж увечері. Аве електричкам.
Ось вам невеличкий уривок запису, який я зробила в щоденнику, подорожуючи:
" Є на світі місце, де на секунду відчуваєш себе абсолютом. Досконалою частинкою всесвіту, мікрокомашкою в галактиці, атомом..."
Високий Замок вночі. Ось це місце.
То був День Народження Володимира.
(на фото історичне місце, де Саша фоткався з орлом. Ну, ви шарите)).
Після прочитання Андруховича і його "Лексикону інтимних міст", наче за щасливою несподіванкою мені в руки потрапило запрошення на моно-виставу "Альберт".
Живий Юрій Андрухович на відстані 5 метрів. Чудовий голос і віртуозні вокалізи Уляни Горбачевської, загадковий супровід контрабасу - Марк Токар і депресивно-заплутані ілюстрації Анатолія Бєлова.
Я досі не можу оприділитись: божевілля це чи геніальність??!
Як і кожного року, лютий завершує День Народження Юлічки Стеник.
і хоч Петро спонтанно завагітнів і народив плюшевого ведмедика, а я об*їлась салату з крабових паличок, погуділи пристойно. Без надлишку. Але є шо згадати.
І от.
8 березня на носі.
День Совєцкої баби в мене завжди асоціюється з підсніжниками. Хоча тато сказав, що подарує нам всім жовту орхідею (про яку ми з мамою давно мріємо)....
Березень розпочато.
Сезон відкрито.
Головне, сприймати зараз все оптимістично. Бо можна говорити про березень, як про БЕ(як зимно)РЕЗЕНЬ., або як про БЕРЕЗЕ(комсомольський парк, сповнений беріз)нь, беРЕЗЕНЬ(ріжемо правду, як належить бандерівцям:)...
а я думаю про березень, як про беРЕзень. Ре - друга нота. Другий шанс. На втілення мрій.
Я помітила, що за лютий в мене лише один запис, що не дивно, зважаючи на сумні реалії сьогодення, але всі вже втомились. Тому сьогодні не про це.
Ви помічаєте березень?
Як на мене, він настільки довгоочікуваний, що аж(!) раптовий.
Дякуючи Вищим Силам, снігу, на разі, не спостерігається. Дощить, але я заспокоюю себе тим, що після болотних потопів погляд тішитиме зелена травичка і радісне сонечко.
І байдуже, що у мене в пальто немає капюшону і що чоботи постійно як в робітниці свиноферми. Весна вже відчувається.
Я все частіше змушую себе ходити на першу пару, дякуючи світанку, який пробуджується на кілька хвилин скоріше за мене. Світлі обрії за вікном вселяють надію на вдалий день.
А він, в свою чергу, таки вдалий.
У мене дивне ( досить навіть істерично-необгрунтоване , спонтанне) бажання вчитись. Цілісінький тиждень вечорами я псувала собі зір над безмежно-нескінченними конспектами. І цілісінькі ранки проводила за навчальною кафедрою.
(може це пов*язано з тим, що тепер замість чаю на перерві, ми з Юрієм надаємо перевагу каві?)
Але тим не менш, я хапаюсь за ці ниточки здорового глузду як за останню надію, бо розумію, що з перших теплих днів у мене з*явиться набагато більше цікавих справ.
(дах, я так скучила за тобою!)
До речі, я ж не розповіла ( точніше не залишила тут відгук собі в майбутньому) про чудові події, які розфарбували моє сіре життя минулого місяця.
Серед них, безумовно, Ксюшин День Ангела, який пройшов вельми душевно, оскільки спонтанно. Взагалі, початок року продемонстрував, що тепер починається
Нова Епоха Спонтанних Святкувань.
НЕСС.
Цьогорічний День Валентина видався кращим, за всю свою історичну присутність в моєму житті. Був останній ряд, була посередня мелодрама, була безкінечна пост-критика фільму, були милі валентинки і квіти.... коротше, ми з Миколою, не дивлячись на наше креативне ставлення до життя, провели це свято як середньостатистична пара. Так екзотично здаватись нормальними.
Особливо, якщо на наступний день плануєш поїздку у Львів.
Фейл-року: я проспала потяг. Замість того, щоб потрапити у культурну столицю опівдні, я опинилась там аж увечері. Аве електричкам.
Ось вам невеличкий уривок запису, який я зробила в щоденнику, подорожуючи:
" Є на світі місце, де на секунду відчуваєш себе абсолютом. Досконалою частинкою всесвіту, мікрокомашкою в галактиці, атомом..."
Високий Замок вночі. Ось це місце.
То був День Народження Володимира.
(на фото історичне місце, де Саша фоткався з орлом. Ну, ви шарите)).
Після прочитання Андруховича і його "Лексикону інтимних міст", наче за щасливою несподіванкою мені в руки потрапило запрошення на моно-виставу "Альберт".
Живий Юрій Андрухович на відстані 5 метрів. Чудовий голос і віртуозні вокалізи Уляни Горбачевської, загадковий супровід контрабасу - Марк Токар і депресивно-заплутані ілюстрації Анатолія Бєлова.
Я досі не можу оприділитись: божевілля це чи геніальність??!
Як і кожного року, лютий завершує День Народження Юлічки Стеник.
і хоч Петро спонтанно завагітнів і народив плюшевого ведмедика, а я об*їлась салату з крабових паличок, погуділи пристойно. Без надлишку. Але є шо згадати.
І от.
8 березня на носі.
День Совєцкої баби в мене завжди асоціюється з підсніжниками. Хоча тато сказав, що подарує нам всім жовту орхідею (про яку ми з мамою давно мріємо)....
Березень розпочато.
Сезон відкрито.
Головне, сприймати зараз все оптимістично. Бо можна говорити про березень, як про БЕ(як зимно)РЕЗЕНЬ., або як про БЕРЕЗЕ(комсомольський парк, сповнений беріз)нь, беРЕЗЕНЬ(ріжемо правду, як належить бандерівцям:)...
а я думаю про березень, як про беРЕзень. Ре - друга нота. Другий шанс. На втілення мрій.
Комментарии
Отправить комментарий