Недільні монологи у вівторок.

Кожен з нас мріє стати кимось коли виросте. Космонавтом? Вченим? Мафіозі? Лікарем? Художником? Не складно здогадатись ким хотіла стати я. Музика з'явилась у моєму житті мабуть ще з молоком матері, тому що в кожного з моїх родичів є "ген" музичного слуху та голосу. Мама завжди хотіла, аби донечки навчались чомусь жіночному, вдома був інструмент і тому, як тільки мені виповнилось 4-5 років - я пішла в музичну  осягати це мистецтво. Я не пам'ятаю скільки уроків відбулось 1-2?5? Мама краще знає, але тут оголосили набір в хорову школу "Зоринка" і якимось чудом 5-річна Оля пройшла. Це не просто "гурток" чи "клуб", щоб сплавити туди своє дитя і най сі вчит. Це елітна установа в сенсі інтелектуального і етикетного виховання. Можна порівняти з школами благородних дівчат хіба що. 6 років я вивчала сольфеджіо, вокал, страждала над фортепіано - мабуть, це було найважче і найбільше пишалась своєю участю у хорі. Справа в тому, що в системі навчання цієї школи найвищий щабель, який ти можеш охопити - потрапити в концертний хор - в капелу "Зоринка", яка гастролює по всьому світу, бере участь в надскладних олімпіадах і загалом "взуває" всі дитячі колективи України. Я не була відмінницею, оскільки по житті тормоз і ще й наймолодша в колективі, проте з'їздила з хором двічі в Угорщину, Польщу, Болгарію, а це запам'яталось на все життя. Напевно тоді я вже знала, що хочу займатись музикою, більше того - конкретно вокалом. В 12 років мама пообіцяла дозволити проколоти у вусі зайвий пірсинг, якщо здам вступні в музичну школу. Так я перевелась на два факультети - вокальний і фортепіанний і почалось зовсім інше життя.

Я обрала академічний спів, бо після років хору абсолютно не уявляла що таке естрадний вокал і вважала його сороміцьким😂 є така фішка у класичних вокалістів - стібатись з естрадників.

Спочатку мені абсолютно не щастило з викладачами вокалу, мене перекидали від одного вчителя до другого, і на те були серйозні причини - я не володіла голосом і вокальним диханням. Це схоже на те, коли роками неправильно качаєш прес або вимовляєш слова. З самого початку я неправильно зрозуміла кілька важливих речей у вокалі і звісно, ніхто не хотів це виправляти. Паралельно я потрапила у руки талановитого піаніста, найкращого концертмейстра в місті та маминої подруги - моєї нової вчительки фортепіано. Вона знала, що я терпіти не можу грати, проте знаходила чим мене зацікавити - я грала і на конкурсах, і сучасні твори, і акомпонувала скрипалям, це було дійсно натхненно, крім того мене очікував новий "незвіданий" світ сольфеджіо, де старесенька бабуся - вчителька навчила мене розбиратись в теорії і робила це з такою любов'ю, що бути байдужим було просто неможливо. (Знов ностальгії пост).

І нарешті знайшлась молода, проте досвічена викладач, яка взялась за мій вокал. За ті кілька років ми і записували пісні на студії, і їздили по конкурсах, і співали все, що можна поєднати з академічним вокалом.

До речі, про конкурси. Там дуже захоплююча атмосфера - одного разу на міжнародному фіналі в мене вкрали костюми для виступу. Уявляєте? КОСТЮМИ. Така конкуренція. А ще на одному конкурсі всім учасникам дали гран-прі. Просто всім під ряд. 😂

В 14 я вже закінчила музичну і думала, що робити далі. А далі було "дві стежини" - або ти йдеш в музичне училище, або залишаєшся в школі. А там якраз був справжній занепад - після 9 класу нас розформовували і ще й я чудила в "особистому житті" і знала, що жорстокий соціум буде невблаганний;) тому з школи треба було негайно звалювати.

Вокальний відділ училища не видавався мені надто складним, тим більше з таким досвідом за плечима я абсолютно не напрягалась зі вступними. Але на мене чекало розчарування - всі місця були давно викуплені. Корупція ван лав, одним словом.

І тут - парам-пам - повернення в школу. Новий клас, з яким було надзвичайно складно і старі образи "подруг" зробили останні два роки пекельними. В мене були друзі, але не серед однокласників, тому статус білої ворони робив свою справу.

Тим часом мені порадили звернутись до нового педагога, аби не втратити навички і думати над консерваторією. То була вже друга спроба виїхати в Польщу в музичну академію, тому треба було серйозно "прокачатись". Я ходила до репетиторів і підтягувала вокал. Викладачу моєму зараз 78 років і з 14 до 19 років я тричі на тиждень вдосконалювала свою техніку. Те, які можливості він відкрив в моєму голосі неможливо описати двома словами. Наче хірургічне втручання або вихід з коми - ось яким кроком для мого вокалу були ці заняття. Тим часом мама вирішила, що не відпустить мене у 18 в Польщу (я тоді була абсолютно (від слова ЗОВСІМ) не пристосована до самостійного життя і пройшовши у всі вузи на державне на філологію, соціологію і ще щось таке , я опинилась знову ж таки вдома, на дні Всесвіту - в педагогічному університеті на факультеті музичного мистецтва, де деградую і до сьогодні. Але нема так на зле, щоб не вийшло на добре - в університеті я познайомилась з надзвичайно талановитими людьми і почала цікавитись не лише академічним вокалом, але й імпровізом естрадного матеріалу. Я не кажу про "Палала, палала" чи "Гей ви стожари", коли розповідаю про естрадний спів. В нас це був і Скрябін, і Бумбокс, і ОЕ і загалом це було ДУЖЕ круто. Нічні репетиції на базі, концерти в добитій життям "Світлиці", постановки з сучасною музикою і поезією - це все було надзвичайно живе, бо до нього долучались натхненні люди, які не хотіли ні грошей, ні реклами, просто можливість робити те, що любиш. Саме тоді почали виникати думки про свій колектив, але про це уже в наступних недільних монологах, бо якщо розповідати всі "інтрігі і расслєдованія" , то вийде ще так само багато тексту. Сподіваюсь, це було не смертельно нудно. А якщо було таки нудно - напишіть в коментах і зупиніть цей потік свідомості.