Осінь - час, коли все повертається. Відновлюється щоденний ритм, повертаються все ті ж буденні турботи, перечитуються улюблені книги і в навушниках знову ті ж лірики. Я міняю фон на знову помаранчево-осінній, вкотре стаю залежною від чаю і намагаюсь не повертатись в минуле.
Одна справа проганяти разом з усім, що пов*язувало, або ж іти самій, стирати спогади і контакти..і зовсім інша - викреслювати людину з тієї частинки душі, яка відповідає за почуття. З часом розумієш, що перше - абсолютно непотрібні речі, які лише підсилюють вогонь між вами, а друге... Якщо з цим впоратись, то проходить час, ти сидиш поруч і якщо раніше між вами була натягнута струна, то зараз - лише обірвані ниточки з мільйон разів перешитої латки - серця.
Це неможливо запланувати. Навіть якщо ти цього захочеш - не вийде. Це приходить так само як перший сніг - раптово і навіть спантеличено - як ось 3 жовтня.
І вночі ти вимірюєш поглядом стелю і думаєш: "Коли це сталось? Коли згасло?".
Хтось закриває перед нами двері і відповідає в трубку : "Я звик бути без тебе", хтось проходить повз ,кинувши байдуже "Привіт", хтось щоосені нагадує про себе пропущеними викликами на екрані, хтось обіймає і відстань між вами зменшується до міліметра, який всеодно нездоланний, а хтось просто є. Для того, щоб зігріти, запарити трав*яний чай, огорнути пледом... Люди, які впродовж кількох років були шкідливими звичками, так легко віддаляються і відпускають долоню.
Можливо для того, щоб вдарити тебе струмом в голову і закричати : "Повернись. Нам ще стільки всього треба здійснити", а можливо для того, щоб звільнити час на інших, нових, цікавих, ще не зрозумілих людей, які подарують більше емоцій, більше радості і тепла.
Головне, не відпустити тих, кого любиш.
А я тебе відпускаю.
Одна справа проганяти разом з усім, що пов*язувало, або ж іти самій, стирати спогади і контакти..і зовсім інша - викреслювати людину з тієї частинки душі, яка відповідає за почуття. З часом розумієш, що перше - абсолютно непотрібні речі, які лише підсилюють вогонь між вами, а друге... Якщо з цим впоратись, то проходить час, ти сидиш поруч і якщо раніше між вами була натягнута струна, то зараз - лише обірвані ниточки з мільйон разів перешитої латки - серця.
Це неможливо запланувати. Навіть якщо ти цього захочеш - не вийде. Це приходить так само як перший сніг - раптово і навіть спантеличено - як ось 3 жовтня.
І вночі ти вимірюєш поглядом стелю і думаєш: "Коли це сталось? Коли згасло?".
Хтось закриває перед нами двері і відповідає в трубку : "Я звик бути без тебе", хтось проходить повз ,кинувши байдуже "Привіт", хтось щоосені нагадує про себе пропущеними викликами на екрані, хтось обіймає і відстань між вами зменшується до міліметра, який всеодно нездоланний, а хтось просто є. Для того, щоб зігріти, запарити трав*яний чай, огорнути пледом... Люди, які впродовж кількох років були шкідливими звичками, так легко віддаляються і відпускають долоню.
Можливо для того, щоб вдарити тебе струмом в голову і закричати : "Повернись. Нам ще стільки всього треба здійснити", а можливо для того, щоб звільнити час на інших, нових, цікавих, ще не зрозумілих людей, які подарують більше емоцій, більше радості і тепла.
Головне, не відпустити тих, кого любиш.
А я тебе відпускаю.
Це просто епізод почуттів.... І без них життя не буває.
ОтветитьУдалитьскоріш за все)
Удалить