"8:52". (Восьма ранку...52...БЛІН! Це ж майже дев*ята!!!Дідько!.Підйооом!
Холодна вода..о таааак...а ну звичайно, вчорашня туш. Треба привчити себе змивати макіяж до сну, а не після. Дзеркало. Даремно, ой як даремно. Холодильник. Нєєє..краще вдягнусь тим часом. )
То був з тих днів, коли я як завжди не встигала на роботу. Джинси і улюблена футболка з Бобом Марлі + кеди = мій універсальний одяг, коли на збори менше години.
(Холодильник. Молоко. Мюслі. Знов. Треба шось міняти.)
Коли я привела себе в порядок і вийняла з дому, по дорозі на зупинку мені захотілось спати ще більше, ніж до того. Голосніше музику.
Робота сьогодні представляла комплекс дій, які не потребували особливої роботи мозку "Принеси-подай-скріпити листочки-підписати щось-Алло, так, звісно, заходьте, будь ласка, гарного дня".
В голові крутились думки на тему одного і єдиного. Після вчорашнього кризису, коли ми з Ксюхою безпощадно перемили кісточки всім мужчинчикам нашого широкого кола спілкування нам стало легше. Але з цього діалогу вийшла суперечка на тему "Хто ж все-таки повинен робити перший крок".. Після півтори годинного споглядання стелі нічого кращого, ніж вийти надвір у наші світлі голови так і не прийшло.
отже, Перший крок.
Зручний для жіночок стереотип гласить: "Мужчина перший пише, телефонує, запрошує, дарує квіти. А ми маємо це приймати і морозитись, ібо не гоже дівчині напрягатися."
Співставляючи цю думку з суворими реаліями життя я бачу одне:
якщо виконувати всі правила в кінці кінців ми заливаєм горе Мартіні в компанії коліжанок, бо "він не подзвонив", "він не написав" і найгірша стадія : "Він не лайкнув нову аву!!":)
Тобто, ми нібито "соблюдаем правила игры" , адже не робимо першого кроку, BUT якби ж це лише тим і обмежувалось. Але ж ні: ми страждаєм, палим його сторінку, поки він не стане першим в пошуку, розпитуєм про нього через всіх знайомих і зооовсім, зоооооовсім не палимся.
Результат:
пацан, не знаючи про нашу закоханість, просто собі спокійнесенько живе, п*є пиво з друзями і час від часу згадує про нас, як про непогано проведений день\ніч.
Ми ж будуємо повітряні замки розміром з Empire State Building і вже мало не уявляємо весілля і трьох дітей.
Так у чому ж проблема?? Ніби дівчата не такі вже і дурні і мають клепку в голові, але всі поголовно потрапляюсь на цей капкан.
Як недавно сказала одна моя подруга Ніна: "Я , наприклад, роблю завжди перший крок. Байдуже потім як мені буде. Боляче чи ні. Зате спочатку все супер і це класно. Такими моментами і треба насолоджуватись. Якщо це твоє - то і залишиться воно назавжди".
На перший погляд елементарна філософія: Береш телефон - пишеш ПРИВІТ. А як до діла: знайдеш тисячу причин чому б це не робити.
"Він вже мене забув", "Для нього це не серйозно", "В нього таких як я...." і т.д. і т.п.
Як каже моя мама: "Захочеш - знайдеш можливість, не захочеш - знайдеш причину".
Звідки ж він має знати, що ти розглядаєш його серйозно?
І ось через взаємну невпевненість згасає та малесенька іскра, яка б могла стати справжнім полум*ям. Провтикали. Вкотре.
Виродились ті лицарі, які своїй дамі серця присвячують вірші. Напевно в цьому є й наша вина: занадто доступні і легковажні стали сеньйоріти ( дуже подобається це слово, у виконанні Насті з сусіднього під*їзду. Я читаю її порадник:)).
Ми ж від одного поцілунку "в омут с головой". Наївні.
Але маємо те, що маємо.
І залишається одне: вирощувати їх самим.
Бо поки ти привчиш його першим дзвонити і писати, пройде не одна година:). Вони ж в нас тепер такі всі продвинуті і начитані: "Фіміністки! Хотіли рівноправ*я - маєте!Демократія"
Бла-бла-бла.
А до діла: поки сама йому не скажеш "йдем гуляти" буде задрочуватись за своєю дотою, або пити з пацантре.
Така наша жіноча доля, леді - поки самі собі квіти не подаруємо - нема чого надіятись на Сильну Половину Людства.
Допила я свою каву і подумала, що час продовжити прекрасний вечір з серіалом, бо щось дуже емоційно на душі. Спокійно, Фаль, цей монолог можна продовжувати вічно.. а в тебе ще 4 сезони з Керрі, Мірандою, Самантою і Шарлоттою (вгадайте, що за серіал:))).
І наостанок: перші кроки - першими кроками, а я всеодно знаю, що десь ходить він - вихований і уважний Хтось, який подарує мені літнім днем ромашки просто так. Моя мама ж такого знайшла:)
Комментарии
Отправить комментарий