Вдихни наповну.

Я знала, що можна закохатись у погляд, руки, пасма волосся, кінчики вій, у голос... Але у слова. Такого зі мною ще не траплялось.
То, знаєш, така ейфорія, насолода, вознесіння... Рядок за рядком, думка за думкою. Він пише, а я не знаю Як.. Як можна поєднати такі криштально чисті, а часом дико брудні слова для опису найвищого людського щастя і , водночас, жаху. 
Люди бояться закінчення свого земного існування набагато більше, аніж закохатись. А тут все не так. У "Кілері" смерть настає швидко і рвучко, а кохання триває усе життя. І я знову починаю вірити... Що воно таки існує.
кохання.
Він не такий , як всі. Його голосом читаються усі вірші у моїй голові.
Його поглядом закінчується сьогоднішній день і почнеться завтрашній.
Він неспокійний, незавершений, свіжий, наче фреш і ніжний, наче тірамісу. Він колоритний, святковий і буденний водночас. Непокірний і найвірніший, чесний і  добираючий слова, що котяться з нього, наче розірване коштовне намисто. 
Він, той, кого хочеться пізнати від і до. Кого хочеться піднести на п*ятдестал і молитись. Молитись на нього щодуху, аби залишався тим невичерпним джерелом таланту і красномовства, аби жив і творив для таких, як я, понівечених інтернетом  нещасних.
Він воскресає. Він надихає.
Він благословляє на нові звершення.
Під його твори хочеться пізнавати світ, подорожувати, кохатися, народжувати дітей, втішати сумних і тішитись з радісними, засинати, прокидатись, посміхатись і дихати.
З ним нескінченно хочеться дихати.
Андрій Любка.
Вдихни наповну.