falola

"Мій друже, говорити про те, що в тебе немає часу працювати над собою і своїми думками, - рівноцінно, що сказати, що в тебе немає часу залити бензин в пустий бак, тому, що тобі потрібно швидше їхати, У будь-якому випадку рано чи пізно це потрібно буде зробити." Щойно я перегорнула останню сторінку роману Р. Шарма «Монах, який продав своє «феррарі» і мої очі повні сліз. Не тому, що фінал сумний і не тому, що це сльози щастя. Це відчуття востаннє виникало, коли на екрані світились останні кадри серіалу «Аббатство Даунтон» і я знаю що це за емоції. Таким чином я прощаюсь з витвором мистецтва, який здивував мене до глибини душі. І це сльози жалю, що сторінка була останньою.  Деякі книги з‘являються в житті наче знак, дуже влучно і вчасно. Чомусь ще з назви, на яку я натрапила років так 5 тому я зрозуміла, що роман мені сподобається. Але читати не починала. Тепер розумію чому.  Це мало статись саме цієї осені, цих сумних останніх днів листопаду, коли все йшло тотально шкере

Пам‘ятаєте недавню статтю про дружбу і там був пункт про компанію «своїх», з якими «с первого класса вместе». Так от, в продовження теми познайомлю вас сьогодні з одним із них. Це Шелдон Купер нашої банди - його рівень IQ - це сума показників всіх решти, при цьому тотальна побутова непристосованість і обдарованість практично у всьому, чого він торкається. Ми познайомились 17 років тому і пережили все на світі.  І коли тепер аналізую, то розумію, що він з‘являвся завжди в потрібний момент і підтримував просто так. Не збагну, як він терпить мої підколи всі ці роки, бо в молодшій школі я обіжала його, коли починала ревнувати до наших інших друзів, в підлітковому віці він спокійно зі стаканом морквяного фрешу спостерігав як я пускаюся берега і йду «во все тяжкие», завжди знаходив час вислухати всі душевні страждання або навпаки - маленькі перемоги і кілька років підряд надиктовував розв‘язання задач з точних наук, аби я здала контрольні. Напевно аж в 17 я зрозуміла, наскільки ми рідні лю

— Я б хотів, щоб ти стріляв у бляшанки десь на задвірку, проте знаю, що битимеш пташок. Можеш бити сойок — скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, але запам'ятай: убити пересмішника — великий гріх. Я вперше почула, щоб Аттікус сказав:  це робити — гріх, і спитала міс Моді, чому гріх. — Твій батько має слушність, — відповіла вона. — Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в'ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу. Ось чому гріх убивати пересмішника. Так само гріх не прочитати цей роман Харпер Лі 1960-го року. Сюжет виникає навколо 10-річної дівчинки Джин-Луїзи Фінч, яка живе з татом, служанкою і братом в містечку Мейкомб штат Алабама. Саме від її імені розпочинається розповідь про побут американців в часи «Великої депресії».  Цей роман тричі потрапляв в топ по версії журналу Publishers Weekly - в 1960, 2015 і 2016 роках. 80% американських шкіл проходять його в про

За двадцять з хвостиком років я можу пригадати більше сотні людей, яких подумки і часто вголос називала друзями. Усі вони з'являлись з різний час і за абсолютно індивідуальних обставин, і так само зникали з мого життя, залишаючи ГБ пам'яті. Були серед них ті, з ким дружила 10 років, були і ті, з ким спілкувалась 10 днів. В дитинстві мені важко давались моменти, коли дружба зникала, я розходилась з однолітками з емоційно-холеричними скандалами, з інтрігамі-расслєдованіями і голосними фразами про "ніколи знову", але роки минали і дійшло до того, що тепер, коли бачу, що перестаю спілкуватись з людиною - просто стираю її ім'я зі свого списку гостей на майбутнє весілля 😀  Парадоксально, бо чим старшим стаєш - тим більше поняття "дружби" знецінюється і водночас, тим більш цінними стають друзі, які вже є.  Дружбу важко класифікувати чи надати їй форми, окрім банального "жіноча" і "чоловіча", бо в такий брєд я не вірю. Я свято ісповід

Від «коханий» до «мудак» один крок. Так само не всі колишні - стерви, але кожна стерва - чиясь колишня. Всі ці відносини дають нам неоціненний досвід і безмежне поле для стьобу. Навіть я, з своєю вродженою недолугістю і жіночністю ходачківського футболіста, не раз намагалась побудувати романтичні стосунки, перш ніж зустріла Миколу і таки побудувала їх.  Практично всі з ким мене пов'язує історія - люди, які зараз викликають приємні спогади від підліткових сплетінь долонь і перших поцілунків,  від кумедних подарунків, від романтичних посиденьок на сходах в під'їзді  і щирих розмов по телефону цілу ніч, з усіма ними в мене прекрасні відносини і досі, але вже виключно дружні. Але так було не завжди і не з усіма.    І я більш ніж впевнена, серед них теж є ті, які згадують мене як страшний сон і думають "ото слабе. Добре, що мене то минуло." - і ставлять з цими словами свічку в церкві. І от не можу не погодитись - я далеко не подарунок. Особливо для адекватних людей. Р

Я завжди знала, що цей період настане в моєму житті - я буду жити в Польщі. Це почалось ще в дитинстві, коли батьки возили нас на свята до родичів-поляків. Ми уявляли як житимемо в будиночку в якомусь невеличкому польському містечку і в нас буде пес. Дитячі мрії - вони такі.  В 9 класі я придумала поступати в музичне училище в Польщу, але всі мої ідеї про здобуття освіти ніколи не втілювались належним чином. В 11 класі я почала ходити до репетитора з польської і думала, що цього разу вже точно. Але постійно щось ставало мені на шляху. Допоки цей шлях не розділив Микола - хлопець з університету, з яким я почала зустрічатись. Через рік він вперше поїхав в Польщу на роботу, як їздять багато молодих людей і повернувся через півроку з думкою «з чого почати переїзд». Паралельно з тими подіями в Польщу переїхав мій найкращий друг з дівчиною і я ніколи не пов‘язувала ці явища як можливу переспективу спільного життя. Але після того, як взимку ми зустрілись - рішення було прийняте і почалось в

Я не думала, що коли-небудь писатиму в блозі на цю тему, але її обрали ви, читачі, в голосуванні в інстаграмі.  Сьогодні ми поговоримо про перший секс. Не буду казати, що це стаття 18+, бо я навпаки підтримую ідею сексуального виховання і вважаю, що підлітки мають сприймати це без зайвих упереджень. Саме їх ми сьогодні обговоримо.  (Всі поняли, що я 5 років вчилась в педагогічному університеті? 😂) так от... Глава I Одна дуже невпевнена в собі дівчинка на свій день народження побилась об заклад з двома подругами, що саме у вісімнадцять, от вже точно, навєрняк, вони знайдуть принців свого життя і розпочнуть інтимне життя. Ця дівчинка - це я.  Ось чому я пишу цей текст. Щоб незаймана, яка це прочитає не думала: «Шо зі мною не так? Мені 18 і я ше не спала, а Маріна з сусіднього дому вже другу дитину виховує! Може я крива, товста, худа, страшна? Або не сексуальна? Треба вже заводити сорок котів чи краще йти в монашки? А може два варіанти одночасно?» Хто сказав, що перший раз по

Чи помічали ви, що з кожним роком у вас все менше нових друзів? Ця ніша в житті кожного настільки обмежена, що перш ніж там з'являється нове обличчя - проходить немало часу. Більшість мої найближчих друзів родом з дитинства, але на кожне правило є виняток - і один з них - Надія Ротман, з якою я вас хочу познайомити сьогодні. В Тернополі її знає, мабуть, кожен, бо Надя - талановитий і досвічений фотограф і я багато років спостерігала за нею, перш ніж написати. Само собою, що я і не мріяла з нею подружитись, але це сталось якось само собою, дуже природньо і невимушено. Я вчусь в неї, я захоплююсь нею і часто дивуюсь з неї. І найголовніше - я завжди сміюсь з Надьою, бо вона шарить мої шутки без пояснень. Написати 13 фактів я їй запропонувала кілька днів тому і вона, як творча особистість підійшла до питання  креативно і навіть зробила ілюстрації.  "Фаль-фаталь або ж споріднена душа (ціп-ціп)))) Не люблю я цих всяких «гучних слів» про дружбу до гробу і блаблабла (не плут