falola

"Мій друже, говорити про те, що в тебе немає часу працювати над собою і своїми думками, - рівноцінно, що сказати, що в тебе немає часу залити бензин в пустий бак, тому, що тобі потрібно швидше їхати, У будь-якому випадку рано чи пізно це потрібно буде зробити." Щойно я перегорнула останню сторінку роману Р. Шарма «Монах, який продав своє «феррарі» і мої очі повні сліз. Не тому, що фінал сумний і не тому, що це сльози щастя. Це відчуття востаннє виникало, коли на екрані світились останні кадри серіалу «Аббатство Даунтон» і я знаю що це за емоції. Таким чином я прощаюсь з витвором мистецтва, який здивував мене до глибини душі. І це сльози жалю, що сторінка була останньою.  Деякі книги з‘являються в житті наче знак, дуже влучно і вчасно. Чомусь ще з назви, на яку я натрапила років так 5 тому я зрозуміла, що роман мені сподобається. Але читати не починала. Тепер розумію чому.  Це мало статись саме цієї осені, цих сумних останніх днів листопаду, коли все йшло тотально шкере

Пам‘ятаєте недавню статтю про дружбу і там був пункт про компанію «своїх», з якими «с первого класса вместе». Так от, в продовження теми познайомлю вас сьогодні з одним із них. Це Шелдон Купер нашої банди - його рівень IQ - це сума показників всіх решти, при цьому тотальна побутова непристосованість і обдарованість практично у всьому, чого він торкається. Ми познайомились 17 років тому і пережили все на світі.  І коли тепер аналізую, то розумію, що він з‘являвся завжди в потрібний момент і підтримував просто так. Не збагну, як він терпить мої підколи всі ці роки, бо в молодшій школі я обіжала його, коли починала ревнувати до наших інших друзів, в підлітковому віці він спокійно зі стаканом морквяного фрешу спостерігав як я пускаюся берега і йду «во все тяжкие», завжди знаходив час вислухати всі душевні страждання або навпаки - маленькі перемоги і кілька років підряд надиктовував розв‘язання задач з точних наук, аби я здала контрольні. Напевно аж в 17 я зрозуміла, наскільки ми рідні лю

— Я б хотів, щоб ти стріляв у бляшанки десь на задвірку, проте знаю, що битимеш пташок. Можеш бити сойок — скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, але запам'ятай: убити пересмішника — великий гріх. Я вперше почула, щоб Аттікус сказав:  це робити — гріх, і спитала міс Моді, чому гріх. — Твій батько має слушність, — відповіла вона. — Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в'ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу. Ось чому гріх убивати пересмішника. Так само гріх не прочитати цей роман Харпер Лі 1960-го року. Сюжет виникає навколо 10-річної дівчинки Джин-Луїзи Фінч, яка живе з татом, служанкою і братом в містечку Мейкомб штат Алабама. Саме від її імені розпочинається розповідь про побут американців в часи «Великої депресії».  Цей роман тричі потрапляв в топ по версії журналу Publishers Weekly - в 1960, 2015 і 2016 роках. 80% американських шкіл проходять його в про